«Син не запросив мене на весілля через вік, тепер я сумніваюсь, чи була йому колись справді потрібна»

Син не запросив мене на весілля, бо вважав старою. Тепер я не впевнена, чи взагалі була йому колись потрібна.

Досі, наче в дурмані, згадую той день, коли сестра подзвонила мені з вітальними словами:
— Ну, нарешті! Твій же син одружився!

Я завмерла.
— Що? — лише прошепотіла у трубку. — Одружився?.. Ти, мабуть, плутаєш. Він би мені сказав. Та ж я мати, зрештою…

Але виявилося — вона не помилилася. Її син побачив у мережі фото: мій — у вишиванці, поруч наречена в білій сукні, море квітів, музика, весільний банкет… А підпис: «Найщасливіший день мого життя».

Я сіла. Просто опустилася на кухонний стілець. Чайник кипів, вареники холодніли на тарілці. А я сиділа, не в силах пошевелитися. У голові гуло одне: чому?.. чому він навіть не повідав мені?

Народила я його пізно. У тридцять два — за нинішніми мірками нічого особливого, а тоді в пологовому називали «старородячою». Через десять років після його народження чоловіка не стало — серце враз зупинилося. Залишилися ми самі. Я тягла нас, як могла. Працювала, не досипала ночами, від усього відмовлялася, аби в сина було все. Про себе забула. Ні особистого життя, ні спочинку — лише він.

Виріс, закінчив університет, з’їхав на орендовану квартиру. Жив своїм житlum, а я не лізла. Іногда заходив, приносив солодощі, розповідав, що все добре. Я раділа вже тому, що в нього все складається. Потім привів знайомити з Олесею — лагідною дівчиною, молодшою за нього на вісім років, чемною, усміхненою. Мені вона сподобалася. Навіть подумала: «От і добре. З’явилася у нього та, що стане йому родиною».

Вони пішли, а я довго сиділа на кухні, посміхалася й уявляла, як буду няньчити онуків. Була певна — коли познайомив, значить, все серйозно. І звісно, коли буде весілля — запросить.

Але я помилилася.

Коли я подзвонила йому, він не підняв трубку. Потім передзвонив сам, ніби нічого й не трапилося. Я намагалася говорити спокійно:
— Щось ти мені хочеш розповісти?

Він завагався.
— А, ти вже знаєш… Так, ми вчра розписалися. І завтра їдемо у подорож. Хотів заїхати…

І справді, за півгодини приїхав: з тістечком, з букетом. Поцілував у щоку. Сів, неначе все гаразд.

— Ну так, весілля було. Але ми зробили все невеличким колом. Лише молодь. Ти ж розумієш, там була музика, танці. Тобі б було важко… — промовив він мимохідь, ніби пояснював, чому не запросив мене на шашлики.

— А батьків Олесі запрошували? — запитала я.

— Ну… так. Але їм ще й сороку нема…

Ось тут усе всередині перервалося.
— А мені — шістдесят. Значить, я вже не підходжу під ваш формат, так?

Він опустив очі. Мовчки їв тістечко. Я дивилася на нього й не розуміла, коли ми стали чужими. Я ж не напрошувалася на бенкет. Не потрібні мені їхні молодіжні тусівки. Але чому навіть у РАЦС не покликали? Чому я дізналася про це не від нього, а від сестри?

— Ми не подумали, — сказав він у відповідь.

Не подумали. Знаєте, що найстрашніше в цих словах? Не злість, не образа — а повна багатство. Він просто не вважав за потрібне. Забув. Не спало на думку.

А я для нього — все життя. Ночі сиділа, коли він гарячкував. Тягала важкі сумки, коли і грошейгрошей не було, а тепер він навіть не зрозумів, як сильно мене вранив.