Тридцятирічна образа

Образа на тридцять років

Вже тридцять років я не спілкуюсь зі своєю свекрухою, Ганною Семенівною. Все почалося з того, що на нашому з Ігорем весіллі вона подарувала нам мішок пшона та набір старих тарілок. Тоді я була молодою, закоханою, сповненою надій, і цей «подарунок» сприйняла як плювок у душу. А тепер Ігор, мій чоловік, просить мене доглядати за нею, бо вона лежача. «Тетяно,— каже,— це ж моя мама, вона сама, хто їй допоможе?» А я дивлюся на нього й думаю: «Я не хочу бачити твою матір, Ігоре. Після всього, що було, я не зобов’язана». Та все одно ця ситуація не дає мені спокою — я роздираюсь між давньою образою й відчуттям, що, може, вже час поставити крапку в цій історії.

Тридцять років тому, коли ми з Ігорем одружились, я була на сьомому небі. Ми були молоді, в кишені — ані копійки, але кохання здавалось важливішим за все. Весілля було скромним, у невеликому ресторані, але ми з батьками постарались, щоб усе виглядало гарно. Мої мама з татом подарували нам гроші на меблі, друзі зкинулись на посуд, а от Ганна Семенівна… Вона вручила нам мішок пшона й шість потертих тарілок, які, схоже, пам’ятали ще її власне весілля. «Це вам на господарство»,— сказала вона з такою усмішкою, ніби це діаманти. Я тоді ледве стримала сльози. Не тому, що чекала дорогого подарунка, а тому, що відчула: вона мене не приймає. Наче я для неї — пусте місце, недостойне нічого більшого.

Ігор тоді лише знизав плечима: «Тетяно, не беріть до голови, мама така, вона по-своєму піклується». Але я не могла цього забути. Ганна Семенівна з самого початку давала зрозуміти, що я їй не пара. Вона постійно критикувала, як я готую, як веду господарство, як одягаюсь. «Тетяно, ти що, борщ без буряка вариш? У нас так не роблять»,— казала вона, стоячи біля плити в моїй же хаті. Кожен її візит був як іспит, який я ніколи не могла скласти на відмінно. А після того весільного «подарунка» я просто перестала з нею спілкуватись. Сказала Ігореві: «Або вона перестає лізти в наше життя, або я не хочу її бачити». Він обрав мене, і ми домовились, що Ганна Семенівна буде приходити лише до нього, без мене. Так і жили — тридцять років без жодного слова.

За ці роки ми з Ігорем збудували своє життя. Виростили двох дітей, купили квартиру, потім будиночок за містом. Я працювала, вела господарство, була поруч із чоловіком у важкі часи. А Ганна Семенівна жила собі — у своїй маленькій квартирці, з сусідками, з городиком. Ігор її відвідував, допомагав грошима, ремонтом, але я трималась осторонь. І мене це влаштовувало. Я не відчувала провини — вона сама обрала такий шлях, коли вирішила, що я не варта її сина. Але тепер усе змінилось.

Місяць тому Ігор прийшов додому похмуріший за хмару. «Тетяно,— каже,— мама злягла. Інсульт, вона ледве рухається. Лікарі кажуть, потрібен догляд». Я висловила співчуття, але коли він додав: «Я хочу, щоб вона жила з нами, і прошу тебе їй допомагати», я ледь не задихнулась від обурення. Допомагати? Їй? Жінці, яка тридцять років тому принизила мене перед усіма на весіллі? Яка жодного разу не вибачилась, не спробувала налагодити стосунки? Я подивилась на Ігоря й сказала: «Ти серйозно? Після всього, що вона зробила, я маю стати її сиділкою?» Він почав пояснювати, що вона стара, що він не може кинути її одну, що”…Але знаєш, Ігоре, якщо вона сьогодні вибачиться за те пшено, можливо, я завтра зважусь принести їй тарілку кулешу.”