«Ти безсоромна! У тебе немає дітей, а я — мати!» — як моя родичка влаштувала скандал на моєму ювілеї, щоб уникнути повернення боргу.

Мій тридцять п’ятий день народження мав бути тихим, без зайвої урочистості. Але життя, як завжди, вміє перетворювати навіть найзвичайнішу дату на справжню мело́драму. За місяць до свята мені подзвонила Олеся — сестра мого чоловіка, з якою у нас з самого початку були напружені стосунки.

— Де плануєш святкувати? — запитала вона так, ніби вже складала речі у валізу.

— Поки не думала, — зніяковіло відповіла я. Було занадто рано про це говорити, тим більше знаючи Олесині манери.

— О, отже, гроші в тебе є. Позич нам із Дмитром дві тисячі гривень. Дуже потрібно, поверну максимум за два тижні, — благала вона тим жалібним голосом, від якого у мене завжди мороз і́в по шкірі.

Я не люблю ні позичати, ні давати в борг. Особливо таким людям, як Олеся. Від перших місяців нашого знайомства вона намагалася «випросити» в мене гроші — то на дітей, то на ремонт, то на нібито зламану техніку. Я завжди відмовляла — ввічливо, але рішуче. Аж до цього разу.

— У дітей температура, потрібні ліки, — сказала вона, добиваючи мене «святим» аргументом.

Я здалася. Переказала гроші на картку. Минуло два тижні — тиша. Минув місяць — жодного слова. Тоді я вирішила: на ювілеї сама нагадаю.

Ми святкували у затишній кав’ярні. Гості веселилися, лунали тости. Але я не могла знайти собі місця. Олеся з чоловіком прийшли вчасно, балакали, їли, сміялися, ніби нічого не сталося.

— Я позичила твоїй сестрі дві тисячі на ліки для дітей, вона обіцяла повернути за два тижні, — прошепотіла я чоловікові, коли він помітив мою напругу.

— Не поверне, — різко сказав він, навіть не моргнувши. — Вона мені вже п’ять років винна тися триста. Знаю її — грошей ти не побачиш.

Але я все одно вирішила поговорити.

— Олесю, привіт. Дякую, що прийшли. Хотіла поговорити… — почала я обережно, ніби ступала на кригу.

— Усе просто чудово! — перебила вона, цілуючи мене в щоку. — Їжа божественна, особливо салат із кукурудзою — даси рецепт?

— Я про інше. Місяць тому ти позичала в мене гроші…

Олеся зареготала, закинувши голову:

— Дві тисячі? Коли це я в тебе такі гроші брала? Ти ж завжди відмовляла, не пригадую такого. Вигадала, чи що?

Я оніміла.

— Я переказала тобі гроші на картку, на ліки. Можу показати переказ, якщо не віриш, — сказала я, відчуваючи, як щоки палають.

Олеся миттєво зблідла, але швидко взяла себе в руки.

— Ах так… Було таке. Просто я не запам’ятовую непотрібні мені події, — промовила вона через зуби й схрестила руки.

— Ти обіцяла повернути за два тижні. Минув місяць, я хотіла б отримати назад…

І тут почалося.

— У тебе совість є?! — викрикнула вона так, що всі за сусідніми столиками обернулися. — У мене діти хворіли, а ти з мене гроші вимагаєш! Звісно, тобі не зрозуміти, адже у тебе власних дітей нема!

Мене ніби вдарили. Олеся йшла в атаку.

— А подарунок? Ми купили тобі подарунок! Просто забули вдома. До речі, на дві тисячі! Отже, ми в розрахунку. Не очікувала від тебе такої жадібності!

— Який подарунок? Ви нічого не дарували, — тихо прошепотіла я, приголомшена.

— Забули! Але він є! — гаркнула Олеся. — Усе, ми йдемо! Дмитре, ходімо! Тут нас не поважають!

Її чоловік доїв куряче стегно, витер рот рукавом і мовчки пішов за нею.

Як тільки вони пішли, до мене підійшла свекруха — Ганна Іванівна. Спокійно взяла мене під руку і відвела убік.

— Сама винувата, що дала. Я своїй доньці не позичаю. Якщо й даю — знаю, що не поверне. Твої дві тисячі пішли на підвіску, яку ти бачила у неї на шиї.

У мене перехопило подих.

— І подарунка тобі ніхто не купував. Вигадка. Просто скажи дякую, що не здоров’ям розплатилася. Вважай — за науку, — і вона підморгнула, ніби дала мені життєвий урок.

Олеся перестала спілкуватися з нами. Минуло вісім місяців. Ні дзвінків, ні повідомлень. А потім раптом — не прийшло вітання. І вона образилася.

— Я думала, ви хоч переказ зробите, — подзвонила і заявила з докором.

— А тобі нічого не надійшло? — здивувався мій чоловік. — Подивися жовтень минулого року. Дві тисячі.

— Дуже смішно! — прошипіла вона і кинула трубку.

Ми не спілкувалися більше. Зустрілися через п’ять років — на похоронах Ганни Іванівни. За півроку продали її квартиру, поділили гроші. І з того часу ніхто з нас не подзвонив першим. І, чесно кажучи, стало легше.