У день весілля дізнався, що у твоєї дружини є дочка? Мій колега шокував мене новиною.

-Богдане, я не хотів тобі казати в день весілля… Словом, ти знаєш, що в твоєї новоспеченої дружини є донька? – сказав мені колега, приголомшивши новинами.

-Що, вибач? – я не хотів вірити в почуте.

-Моя дружина на вашому весіллі шепнула мені: “Цікаво, чи знає наречений, що в його нареченої є дочка в дитбудинку?” Уявляєш, Богдане? Я ледве не захлинувся салатом. Жінка каже, що особисто оформляла відмову від новонародженої дівчинки. Моя Віка працює лікарем у пологовому. Каже, пам’ятає твою Таню зі слабинкою на шиї. Ще сказала, що Таня назвала доньку Олександрою і дала своє прізвище. Здається, Васильківська. Це було близько п’яти років тому, – колега уважно стежив за моєю реакцією.

Я сидів за кермом у ступорі. Не міг повірити в це. Вирішив, що маю сам із цим розібратися. Не хотілося вірити в таке. Звичайно, я розумів, що Таня – не недосвідчена дівчина, їй у момент весілля було тридцять два роки. Таня мала особисте життя до мене. Але чому відмовитися від власної дитини? Як потім жити з цим?

Я швидко знайшов дитячий будинок, де виховувалася Васильківська Олександра. Директор привів до мене радісну дівчинку з променистою усмішкою:
-Познайомтеся, наша Олександра Васильківська, – звернувся до вихованки, – скільки тобі років, люба, скажи дядькові.
Неможливо було не помітити у дівчинки косоокості. Мені стало її шкода. Вона вже стала мені рідною, я прикипів до неї душею. Адже ця малеча – донька моєї коханої! Бабуся завжди повторювала:
-Дитя, хоч і з особливістю, а для батьків – найкраще.
Олександра сміливо підійшла ближче:
-Чотири рочки. Ти мій тато?
Я розгубився. Що відповісти дитині, яка в кожному чоловікові бачить тата?
-Олександро, поговоримо. Ти хочеш, щоб у тебе були мама і тато? – звісно, безглузде запитання. Мені вже хотілось обійняти цю милу дівчинку і негайно забрати додому.
-Хочу! Ти мене забереш? – Олександра допитливо подивилася прямо в очі.

-Заберу, але трохи пізніше. Чекатимеш, зайчик? – мені хотілось плакати.
-Чекатиму. Не зрадиш? – Олександра стала серйозною.
-Не зраджу, – я поцілував дівчинку в щічку.

Повернувшись додому, я розповів усе дружині.
-Таню, мені байдуже, що було до мене, але Олександру треба забрати негайно. Я її вдочерю.
-А мене спитав? Хочу я цю дівчинку? Вона ж іще й косоока! – Таня підвищила голос.
-Це ж твоя рідна донька! Я влаштую Олександрі операцію на очах. Все налагодиться. Дівчинка чудова! Ти відразу в неї закохаєшся, – мене вразила позиція дружини.

Ледве вмовив Таню вдочерити Олександру. Довелося рік чекати, перш ніж ми забрали дівчинку. Я часто навідувався до неї у дитбудинок. За цей час ми з Олександрою подружилися, звикли один до одного. Таня не горіла бажанням мати дитину, навіть хотіла припинити процес вдочерення на півдорозі. Я наполіг усе оформити. Нарешті настав день, коли Олександра вперше переступила поріг нашої квартири. Вона дивувалась, раділа всьому навколо. Незабаром офтальмологи скоригували роботу очей. Ці процедури тривали півтора року. Я радий, що кроха не потребувала хірургічного втручання. Донька стала копією мами Тані. Я був щасливий. У мене дві красуні – дружина і донька.

Перший рік після дитбудинку Олександра не могла наїстися. Вона ходила і спала з пачкою печива. Ніколи не залишала її. У дитини був страх голоду. Таню це дратувало, мене – дивувало.
Я намагався згуртувати родину, але марно… Дружина так і не змогла полюбити рідну доньку. Таня любила лише себе, своє “Я”. У нас були сварки через Олександру.
-Навіщо ти привів у наш дім цю дикунку? Вона ніколи не стане нормальною людиною! – волала дружина.

Я дуже любив Таню. Не уявляв життя без неї. Мама якось сказала:
-Сину, це твоє рішення, але я зустрічала Таню з іншим чоловіком. Нічого не вийде у вас. Таня нещира, хитра, спритна. Обведе тебе навколо пальця.
Коли любиш, перешкод не бачиш. Таня була моїм ідеалом. Тріщина в стосунках виникла, коли у наш дім прийшла Олександра. Саме вона показала справжнє обличчя у нашій родині. Я здивувався байдужості дружини до малючки. Мені хотілось розлюбити Таню, але не міг. Друг якось порадив:

-Слухай, якщо хочеш охолонути до жінки, міряй її швейною стрічкою. Народна прикмета.
-Ти жартуєш? – дивувався я.
-Вимірюй обхват грудей, талії, стегон. Закоханість минеться, – здавалося, друг насміхався.
Я вирішив провести експеримент. Я нічим не ризикую.
-Таню, хочу зняти мірку з тебе, – покликав дружину.
Вона здивувалася:
-Мене чекає нова сукня?

-Угу, – я старанно обмірював груди, талію і стегна дружини.
Експеримент завершено. Я люблю Таню так само. Посміявся з друга.
Незабаром захворіла Олександра. Простудилася. Піднялась температура. Донька марно нила, хнюпила носиком. Ходила за Танею, тримаючи свою ляльку Машу. Я був радий, що замість печива у неї тепер була лялька. Донька нескінченно переодягала ляльку. Але зараз лялька була нагишом, хазяйка хворіла, не мала сил одягти. Таня прикрикнула:
-Замовкни, наскільки ти голосна! Спи!
Олександра пригорнула ляльку і далі невтомно плакала. Враз Таня вирвала ляльку, підбігла до вікна, відкрила і викинула.

-Мамо, це моя лялька! Вона замерзне! Я побіжу за нею? – Олександра голосно заплакала, кинулася до дверей.
Я одразу кинувся за лялькою. Ліфт не працював. Збіг з восьмого поверху. Лялька висіла на гілці дерева вниз головою. Я зняв її, струсив сніг. Мокрі від снігу очі ляльки здавались слізьми. Поки піднімався по сходах, думав, що посивію. Вчинок Тані не мав пояснень. Я увійшов у кімнату Олександри. Донька стояла навколішки біля ліжка. Голова лежала на подушці. Олександра спала, схлипувала уві сні. Я обережно поклав Олександру на ліжко, поруч – ляльку. Таня безтурботно сиділа у вітальні і читала журнал, не переймаючись Олександрою. Тут моя любов до дружини закінчилася. Вона розтанула, вивітрилась. Я нарешті зрозумів, що Таня – красива, але порожня обгортка.

Ми розлучилися. Олександра залишилась зі мною, Таня не заперечувала.
…Зустрівши згодом колишню дружину, вона сказала з ухмилкою:
-Ти для мене, Богдане, був лише трампліном.
-Ех, Таню, в тебе очі-берил, а душа-сажа, – я міг спокійно це сказати.
Таня незабаром вийшла заміж за успішного бізнесмена.
-Мені шкода його. Така жінка не здатна бути матір’ю, – сказала мама.
Спочатку Олександра сумувала за мамою, хотіла хоча б торкнутися її.
Але моя нова дружина Ліза зуміла розтопити її серце. Для мене це було немислиме, що двічі мама відмовилася від дитини. Ліза з великою любов’ю і терпінням ставилась до прийомної доньки Олександри й нашого сина Степана.