Увічнена в любові

**Кохання до гроба**

Марійка вийшла з магазину, перехопила важкий пакет і поплелася додому. Купила всього трохи, а ніби мішок цементу тягне. Перед будинком зупинилася. «У вікнах темно. Знову Наталка десь гуляє. – Марійка похитала головою. – Нехай тільки повернеться… Зв’язалася з тим… Іванко, тепер і навчання квилить, і уроки кидає. Вчителі скаржаться. А попереду ЗНО, вступ до університету. Прийдеш – тоді я тобі таке покажу…» – злість кипіла в ній, поки вона важко піднімалася сходами.

Дома пакет шугнула на стілець біля столу. Глянула на плиту. «Ясна річ. Просила ж картоплю почистити або хоча б локшину зварити. Пішла гуляти… Ну що ж я з нею робити? Ох ти ж…»

Рвучко зняла куртку, кинула у передпокій і повернулася на кухню. Дверцята холодильника ляскали, посуд дзижчав – Марійка у розпачі готувала вечерю, обіцяючи собі, що цього разу точно поговорить з донькою начистоту.

Але Наталка не поспішала повертатися. Вже десята година, а її все нема. Марійка не знаходила собі місця. Ходила кімнатою, немов кішка в клітці, повторюючи:

— Ось прийдеш… Ось тільки повернешся, я тобі таке скажу, що забудеш, як тебе звуть… Б’юся, як риба об лід, все для неї, щоб не гірше за інших, а вона навіть макарони зварити не може… Невдячна… Чи думає, мені не хотілося свого життя? Якби знала, що так буде, то…

Її злість сягала межі. Руки свербіли щось розбити, розірвати, щоб виплеснути хоча б трохи обурення.

Коли в замку заскреготав ключ, серце аж підскочило — ну хоча б повернулася. Але коли побачила Наталчине заплямоване щастям обличчя, злість спалахнула з новою силою.

— Де ти була? Годі вже знаєш? ЗНО на носі, а ти чорт знає де блукаєш! — кричала вона, забувши про сусідів.

— Я уроки зробила… — почала боронитися Наталка.

— Мовчи! Матері не перечи! Всі нерви мені витравила! Я ж думала, вивчишся, нормальну роботу знайдеш, а ти…

— Я нічиїх помилок не повторюю! Годі вже кричати! — огризнулася донька.

Очі у неї потьмяніли, щоки спалахнули рум’янцем.

— Ах ти… — Марійка ледве стрималася, щоб не вилити усе, що накипіло.

Безпорадно озирнулася, шукаючи «меч покарання». Наталка хотіла промаячити в кімнату, але Марійка вчасно схопила складний парасольку з тумбочки і замахнулася.

— Мамо! — Наталка прикрила голову руками.

Цей крик, ця поза… Рука сама опустилася. Парасолька з дзигом впала на підлогу. Марійка згорбилася, ніби з неї випустили усе повітря.

— Я не знаю, де шукати тебе, а ти… Що це у тебе на пальці? — сипким голосом спитала вона, раптом відчувши страшенну втому.

Важко опустилася на табурет.

Наталка повільно відвела руки, глянула на просте золоте каблучко з дрібним камінчиком.

— Це Іванко подарував… — несміливо подивилася на матір.

— Ти ще школярка! Він що, не знає? — Марійка не відривала очей від каблучка.

— Знає. Ну і що? Через два місяці я складу іспити і…

— Станеш дорослою? Ну-ну. Поки живеш зі мною — будь ласка, дотримуйся моїх правил. Думаєш, можна робити що завгодно? Гуляти ночами? А якщо завагітнієш?..

Слова лилися самі, і зупинитися вона не могла.

— Мам, він мене кохає. І я його, — з відчаєм сказала Наталка.

— Якби кохав — не псував би тобі життя. І звідки він узявся… — Марійка закрутила головою, і з грудей вирвався то стогін, то зойк.

Уночі вона довго ворочалася. Нерви, розігріті сваркою, не давали заснути. Її мучило: як так вийшло? Її розумниця, її гордість — і раптом таке…

Від безвиході додзвонилася до єдиної подруги.

— Що трапилось? — прохрипіла та, переможена сном.

— Наталка… вона…

— Я ж казала — не треба над нею трястися. Що знову?

— Зв’язалася з хлопцем, старшим за неї… Вчителі скаржаться. Соромно. — У трубці почувся зівок. — Він їй каблучко подарував. Каже — кохаються. Їй сімнадцять! Зіпсує їй життя… Ти там засинаєш? Та добре, завтра подзвоню.

Поговорила — наче легше стало. Та все одно заснула тривожним сном. Вранці усе здавалося не таким страшним. Поки вмиваласяВесна прийшла несподівано, і коли Наталка з Павлом вели до дому дитину, Марійка вперше за багато років відчула, що життя, як і кохання, буває ще й довгим.