Вічне кохання

**Щоденниковий запис: Любов на все життя**

У чотирнадцять років на Оленку звалилися домашні клопоти, догляд за хворою матірю, та ще й навчання в школі треба було тягнути на відмінно. Вона мріяла стати лікаркою.

Мамо, закінчу інститут і стану тебе лікувати. Ти все одно одужаєш. Ти ж у мене молода, говорила вона матері.

Та сама нишком плакала у своїй маленькій кімнатці від безсилля. Жили вони у трьох у місті, але в приватному секторі, у своєму домі. По суті та саме село. Усі на виду один в одного. Батько ніколи ні в чому не допомагав матері, навіть нормально не розмовляв ні з нею, ні з Оленкою, був грубий. Доброго слова від нього ніхто не чув. А коли Марія захворіла, він зібрав речі та пішов із дому.

Оленка спершу не звернула уваги, що батько збирає речі мало куди по роботі відправляють. Але стало зрозуміло, коли він уже в дверях сказав доньці:

Я йду від вас назавжди. Таке життя не для мене, та ще й з хворою дружиною. Мені потрібна здорова жінка. А ти вже доросла, справишся. Гроші висилаєму поштою.

Донька подумала, що він жартує, але зрозуміла це не жарт, коли двері з тріском зачинилися за ним. Марія лежала й усміхалася, а донька остовпіла.

Мам, чому ти радієш? Як ми житимемо?

Якось проживемо, доню. А що ми від нього бачили? Злість та грубість. Піди до дядька Василя, скажи, щоб зайшов до нас.

Добре, мамо, зраз