Відпочинок за чашкою чаю у вільний момент робочого дня в кабінеті УЗД.

Оксана сиділа в кабінеті УЗД. Пацієнтів сьогодні було мало, випала вільна хвилинка на чай. Жінка розмішувала цукор, ложка стукала об склянку, видаючи дзвін. Оксана була сердита, адже день зранку не склався. Посварилася з чоловіком через дрібницю. Запізнилася на роботу, за що отримала догану. Настрій був нікудишній. Вона розгорнула блискучу фольгу і дістала шматочок шоколаду. Немає нічого кращого, щоб зняти стрес. Шоколад виявився смачним, чай ароматним, але допити його не дали. У двері постукали, і на порозі з’явилася молода жінка зі щасливим обличчям. Оксана її впізнала. Минулого разу та приходила з чоловіком, привабливим чоловіком.

– Мене знову направили до вас, – жінка усміхнулася.

– Ну, раз направили, – Оксана неохоче взяла карту.

– Наталія Земляна, п’ять тижнів.

Жінка лежала на жорсткій кушетці, пузом ковзав датчик. Серце солодко завмирало. Вона чекала на цю дитину сім років. За цей час вони з чоловіком відвідали багато лікарів, але все безрезультатно. Наталія вже боялася, що безплідна. Але тепер усе позаду, вона була щаслива. Оксана не поділяла її радості. Своїх дітей у неї не було, а чужого брати чоловік не хотів. Жінка заздрила тим, хто міг відчути радість материнства.

– Що там? – хвилювалася Наталія, дивлячись на невдоволене обличчя лікаря.

– У плода є патологія. У вас народиться каліка, – відповіла та.

Наталія змерзла.

– Тут якась помилка. У мене гарні аналізи, – слабко заперечила вона.

– Навіщо вам хвора дитина? На вашому місці я б задумалася.

Оксана не відчувала докорів сумління і, твердою рукою, зробила запис у карті. Наталія на негнучких ногах вийшла і попрямувала до лікаря. У коридорі, що пахло ліками, було холодно, як і в душі жінки.

– Наталіє, добре подумайте. Дитина з синдромом Дауна. Таких дітей важко ростити. У будь-якому випадку, вибір за вами. Термін невеликий. Якщо що, я випишу направлення, – слова звучали як вирок.

Пацієнтка пробурмотіла щось незрозуміле і поспішила покинути кабінет. Вона сама не пам’ятала, як вийшла з лікарні і викликала таксі. Вдома, не роздягнувшись, впала на ліжко і розплакалася. За що їй таке покарання? Що в житті зробила не так? Ще недавно уявляла, як буде гуляти в парку і слухати приємну музику. Розмовляти з малюком і читати вголос дитячі книжки. Всім серцем встигла полюбити цю дитину. І раптом таке… Повернутий з роботи Андрій застав дружину в сльозах.

– Наталю, що сталося? – злякався він.

Добившись від неї пояснень, Андрій помрачнів і сказав, що повідомить батькам. На сімейній раді Наталію вмовляли позбутися дитини.

– Навіщо тобі інвалід? – переконувала мати. – Будеш з ним мучитися. Які твої роки? Молода, здорова, народиш іншого. А цього позбудься.

– Мамо, що ти кажеш? Його ж не річ, а жива істота!

– Саме так, істота! Народиш — будеш сама дивитися!

– Андрійку, поясни ти впертій дружині, що хвора дитина — це хрест на все життя! – плакала свекруха. Наталія почувала себе беззахисною голубкою, що потрапила до зграї ворон. Батьки мовчали, вважаючи, що це жіноча справа. І лише старенький дідусь заступився за онуку: – Що ви на неї напали? Нехай сама вирішує, як краще.

І Наталя вирішила залишити дитину. Батьки були сердитися і не розуміли її. Андрій замкнувся і віддалився. Рідні відвернулися, коли Наталі так була потрібна їхня підтримка. І хоч було важко, серце підказувало: вона вчинила правильно.

– Може, я це заслужила? – питала Наталія дідуся.

– Ніхто не знає, чому так сталося. Ти, головне, не нервуй, дитині шкодить. І чоловіка прости, йому також не солодко.

Вагітність протікала на диво легко. Лікар тільки руками розводила і просила сподіватися на краще. Наталія молилася та надіялася на диво. А ночами, лежачи в холодному ліжку, плакала в подушку. Чоловік давно перейшов спати на диван у вітальні. І коли серед ночі викликали швидку, знову молилася за дитину: “Тільки б усе було добре!”

Морозного ранку з’явилася на світ дівчинка. Наталія готова була побачити потвору. Але їй показали малечу, і сльози навернулися на очі. Дівчинка виглядала як ангел. Світле волоссячко, круглі щічки і неймовірно великі блакитні очі.

– І це диво мене змушували вбити, – з жахом прошепотіла вона.

Вдень з’явилися родичі, вітали. Андрія впустили в палату. Він приніс великий букет квітів і просив прощення. Наталія простила, хоч у душі залишився осад. Вона підійшла до вікна і побачила, як за склом кружляють сніжинки, забираючи з собою скорботи і печалі. Згадала кабінет УЗД і лікаря, через яку мало не зруйнувалося її нетривале щастя. Андрій милувався донькою, що спала в ліжечку. Дивлячись на нього, важко було повірити, що ще недавно чоловік вів себе як чужий.

– Як назвемо доньку? – запитав він.

– Надія, – відповіла Наталія. – Тільки вона не дозволила мені зробити страшну помилку.