Віртуальний союз

**Щоденник**

Сьогодні я йшов пероном, насолоджувався ласкавим весняним сонцем. Сім років я працював на заробітках, валив ліс у далекій глушині. Тепер, заробивши чимало гривень і накупивши подарунків мамі та сестрі, спішив додому.

— Хлопче, куди прямуєш? Підвезу! — почув я знайомий голос позаду.

— Дідусь Іване! Хіба не впізнав мене? — зрадів я.

Старий прикрив долонею очі й прискіпливо подивився.

— Це ж я, Петро! Невже так змінився?

— Петрусю! Отаке видовище! Ми вже й надію втратили, що побачимо тебе! Хоч би листа кинув.

— Працював у такій глушині, що пошта туди рідко доходила. Як мої? Мама, Оля, усі живі-здорові? Небога Галочка, мабуть, вже до школи ходить?

Дід опустив очі й важко зітхнув:

— Виходить, нічого не знаєш… Погано, Петрусю. Дуже погано… Мати твоя вже як три роки, як пішла. Оля спочатку в загул кинулася, а потім і зовсім покинула Галю й зникла.

— А Галя? Де вона? — я змінився в обличчі.

— Оля її минулої зими зачинила в хаті й тікала. Ми не одразу дізналися. Через три дні моя стара почула галас — пішла дивитися, а небога стоїть біля вікна, у сльозах, допомоги просить.

Забрали Галю. Спочатку до лікарні, потім до інтернату.

Їхали мовчки. Дід Іван не наважився розмовляти, щоб не турбувати душу. За півгодини віз із конем зупинився біля занедбаного подвір’я. Я дивився на бур’ян, не впізнаючи рідний дім. Очі заплили слізьми.

— Не журись, Петре. Ти молодий, сильний, швидко лад наведеш. Знаєш що, поїдемо до нас. Відпочинеш, пообідаємо. Моя стара дуже зрадіє, — запропонував дід.

— Дякую, піду додому. Ввечері завітаю.

Цілий день я розчищав двір, а ввечері прийшли гості: дід Іван із дружиною — бабою Ганною.

— Петрусю! Який же ти став гарний! Справжній парубок! — баба кинулася обіймати сусіда. — А ми вечерю принесли. Тепер поїмо, а потім допоможемо в хаті прибрати. Як добре, що ти повернувся!

— Може, щось знаєте про Олю? Невже так? Вона ж завжди була порядн— Як же так? Вона ж завжди була порядненькою дівчиною… — запитав я за вечерею.