Вона удавала люблячу свекруху, але її задум виявився жахливим.

Вона здавалася люблячою свекрухою, але її задум виявився жахливим.

— Олено, ти ж полюбляєш зелений чай? — Галина Олексіївна говорила так лагідно, що це саме по собі здавалося дивним.

Олена підняла голову від своєї чашки кави і зустріла погляд свекрухи. Перед нею на столі з’явилася тарілочка з тістечком, а жінка посміхалася — щиро, або, принаймні, так це здавалося на перший погляд.

— Дякую, але я більше кавоманка, — ввічливо відповіла Олена, хоча її думки були зайняті іншим: чому раптом така увага?

Лише півроку тому Галина Олексіївна ставилася до невістки радше як до тимчасової перешкоди у житті сина. Олена добре пам’ятала їхню першу зустріч.

«То ти програмістка?» — свекруха тоді скептично прищулилася. — «Тобто весь день за екраном? Очі вже, певно, зіпсувала?»

Олена тоді лише посміхнулася, вирішивши не загострювати ситуацію. Якщо людина не хоче приймати її такою, яка вона є, немає сенсу нав’язуватися.

Однак нещодавно все змінилося. Тепер Галина Олексіївна постійно запрошувала їх у гості, дарувала дрібні подарунки, виявляла інтерес до роботи Олени, розпитувала про її проєкти.

— Ну ж, спробуй, спеціально для тебе купила, — наполягала свекруха, посуваючи тістечко ближче.

Сергій, чоловік Олени, спостерігав за тим, що відбувається, з ледь помітною усмішкою.

— Мамо, ти зовсім захопилася моєю дружиною, — хмикнув він, наливаючи чай.

— Хіба не можна просто виявити турботу? — обурилася Галина Олексіївна, схрестивши руки на грудях. — Вона твоя дружина. Я зрозуміла, що була надто холодною раніше, от і хочу все виправити.

Олена стисла губи. Хотілося б вірити, але інтуїція підказувала, що щось не так.

Коли вони повернулися додому, Олена опустилася на диван, задумливо дивлячись у вікно.

— Щось тебе турбує? — запитав Сергій, сідаючи поруч.

— Твоя мама… її поведінка здається мені дивною, — повільно промовила Олена. — Наче вона щось замислює.

— Може, вона дійсно вирішила змінити ставлення? — припустив Сергій. — Просто розслабся, не варто шукати підступу в усьому.

Олена кивнула, але внутрішній голос наполегливо шепотів: зарано розслаблятися.

Через два тижні випадок розставив усі точки над «i». Повертаючи забутий у машині парасольку, Олена зайшла до свекрухи. Але, почувши її напружений голос по телефону, завмерла у коридорі.

— Звісно, я впевнена! Вони збираються поїхати! Сама Олена казала, що не знає, що робити з квартирою… А кому вона дістанеться, якщо не мені? — Галина Олексіївна говорила швидко, явно хвилюючись.

Олена відчула, як всередині все стиснулося. Усі ці місяці привітного ставлення, подарунки, запитання про її життя… Це був лише розрахунок.

— Ні, я не збираюся їхати з ними, — продовжувала свекруха. — Мені тут цілком комфортно. Просто чекаю, коли вони оголосять, що переїжджають назавжди. Тоді все вирішиться само собою.

Олена зробила глибокий вдих, намагаючись зберігати спокій. Її першим поривом було увірватися і сказати все, що вона думає, але вона стрималася. Замість цього, тихо вийшла, відчуваючи, як серце б’ється частіше звичайного.

Так ось у чому справа. Усі ці зміни в поведінці Галини Олексіївни пояснювалися суто бажанням заволодіти квартирою.

Тієї ночі Олена довго лежала без сну, перебираючи в пам’яті останні місяці. Вона пригадала одну з розмов, коли свекруха згадала:

— Знаєш, у мене є подруга. Її син з дружиною переїхали до Польщі. Дуже мудре рішення! Квартира, звісно, залишилася батькам. Вони хоча б про родину подумали…

Тоді Олена відмахнулася, не надавши словам значення. Але нині все складалося в єдину картину.

Наступного дня за вечерею вона вирішила підняти це питання напряму.

— Сергію, — почала вона, уважно дивлячись на чоловіка, — ти коли-небудь чув, щоб твоя мама говорила про те, що хоче переїхати до нашої квартири?

Сергій здивовано заморгав.

— Ні… Чому ти питаєш?

Олена глибоко зітхнула, збираючись з думками.

— Бо вона, здається, вважає, що ми от-от поїдемо і залишимо їй житло без зайвих слів.

Сергій насупився, поклавши виделку на стіл.

— Що? Звідки у неї такі ідеї? Ми ж ніколи серйозно не обговорювали переїзд.

— Я випадково почула її розмову, — зізналася Олена, намагаючись зберігати спокій. — Вона думала, що її плани залишаться непоміченими.

Сергій потер віскі, явно намагаючись осмислити почуте.

— Почекай… Тобто вона дійсно вірить, що може просто отримати нашу квартиру?

—

Через кілька днів вони знову опинилися у Галини Олексіївни. Раптом свекруха завела мову про ймовірний переїзд.

— До речі, ви вже вирішили, коли будете їхати? — запитала вона, роблячи вигляд, що це звичайна тема для розмови.

Олена стисла долоні під столом, але відповісти не встигла — Сергій випередив її:

— Ми нікуди не переїжджаємо.

Галина Олексіївна миттєво напружилася, її обличчя скривилося, а тоді вона видавила натягнуту усмішку.

— Ну… Це ж чудово! Значить, квартира залишається ваша?

— Саме так, — спокійно додав Сергій. — Ми не плануємо її продавати.

— Ох, та кому вона взагалі потрібна… — промимрила вона, але в голосі прослизнула помітна дрож.

— Мамо, ти справді думала, що ми просто віддамо тобі нашу нерухомість? — запитав Сергій, дивлячись прямо в очі матері.

— Я стільки зусиль витратила, щоб налагодити стосунки! — вигукнула Галина Олексіївна, змахнувши руками. — Думала, що ви хоча б оціните мої старання!

Олена повільно піднялася з-за столу, відчуваючи, як всередині все кипить.

— Мені шкода, що я повірила в твою щирість, — промовила вона холодно. — Шкода, що ти використовувала наші зустрічі лише для власної вигоди.

Жінка почервоніла, її обличчя скривилося від гніву.

— Ви невдячні! Після всього, що я для вас зробила!

— А що саме ти зробила? — Олена зустріла її погляд прямим і твердим. — Притворялася, ніби прийняла мене? Створювала видимість теплоти там, де її не було?

Галина Олексіївна підскочила, її голос затремтів від обурення.

— Я сподівалася, що ти виявишся більш тямущою! Людиною, яка цінує родину!

— А ми сподівалися, що ти нас дійсно прийняла, — вставив Сергій, стаючи поруч із дружиною. — Схоже, ми обоє помилялися.

—

Минуло два місяці. Відтоді Галина Олексіївна більше не дзвонила, не писала і не запрошувала їх у гості. І хоча іноді Олену відвідувала думка про те, чи варто спробувати налагодити стосунки, вона щоразу відганяла її.

— Ти думаєш, вона зміниться? — одного разу запитав Сергій, коли вони ввечері сиділи на дивані.

— Не впевнена, — чесно відповіла Олена, погладжуючи його руку. — Але тепер це вже її вибір. Якщо вона хоче бути частиною нашого життя, нехай сама вирішує, як це зробити. Без маніпуляцій та ігор.

Вона усміхнулася, відчуваючи, як гора, що давила на її плечі останні місяці, нарешті з них спала. Тепер вона знала: не можна дозволяти людям використовувати себе, навіть якщо вони близькі. І вперше за довгий час Олена відчула справжню свободу.