Вона зайняла моє місце

— Я не хочу до тата… Тітка Оля казала, що тато мене більше не любить, — Андрійко обхопив коліна й укрився в них, сидячи на ліжку.

Марійка завмерла. Усе було, як зазвичай. Зім’ята піжама з роботами, рюкзак із іграшками в кутку, куртка на стільці. Усе таке домашнє й затишне. Тільки от син не носився, як накручений, по хаті, а забився в кут, згорбившись.

Сьогодні він мав їхати до батька, але чомусь благав залишитися вдома. Якщо придивитися, останнім часом ці поїздки його вже не радували. Марійка намагалася його вмовити, але раптом син випалив новину: Оля, нова пасія Максима, його ображає.

— Андрійку… — жінка обережно сіла поруч. — Розкажи, будь ласка, що трапилося?

Він мовчав. Потім ледве підвів голову й подивився на неї знизу вгору. У його очах було стільки втоми й сумноти, ніби він дорослий, якому ніхто не вірить.

— Я просто грався… Вона розсердилася, бо іграшка була голосною. Той дронік. Пам’ятаєш? Вона забрала його в мене й сказала, що в них скоро буде інша дитина, а тато про мене забуде. І що я… зайвий. А якщо я комусь розповім, — він шумно видихнув, — усі подумають, що я брешу. Бо тітка Оля скаже, що це неправда. А вона доросла. Їй повірять.

Він говорив повільно, уривчасто, ледве стримуючи сльози. У душі Марійки різко закипіла суміш злості, страху й провини за те, що вона допустила таке. Серце стискала солодкувата тривога, від якої підступав ком до горла.
Андрійко відвернувся й почав копати нігтем простирадло. Марійка простягнула руку до нього.

— Я тобі вірю. Знаєш чому? Тому що ти ніколи не бреш**Андрійко ніколи не бреше, лише іноді ховає цукерки в незвичайних місцях.**

Він хитро посміхнувся, але очі його залишалися серйозними.