Все буде добре, сину…

Все буде добре, синку…

“Дмитрику, синку, це мама”, — почувся в трубці тихий голос.

Дмитро завжди дратувався через мамин звичай повідомляти, що телефонує саме вона. Наче він не впізнає її голосу. Адже ж стільки разів пояснював — на екрані висвічується ім’я, тому й так зрозуміло, хто дзвонить.

У мами був старий кнопковий телефон. Він купив їй сучасний, але вона відмовилася: “Стара я вже для таких штук. Краще подаруй… Ганні. Її донька таких подарунків не робить. Вона зрадіє”.

Ганна справді зраділа, швидко освоїла гаджет. Дімитра це влаштовувало: якщо що трапиться, сусідка відразу подзвонить. Він сам вніс свій номер до її контактів.

“Мамо, я знаю, що це ти”, — усміхнувся Дмитро. “У тебе все гаразд?”

“Синку, я в лікарні”.

По спині пройшла морозна мурашка.

“Що сталося? Серце? Тиск?” — почав він швидко розпитувати.

“Завтра операція. Грижа запалилась. Біль не витримувати”.

“Чому ж раніше не подзвонила? Я завтра приїду, заберу тебе до міста. Тут і лікарні кращі, і хірурги досвідчені. Мамо, прошу, відмовся від операції!”

“Не хвилюйся, сину. Пам’ятаєш Опанаса Івановича? Він дуже досвідчений…”

“Мамо, послухай мене! Я приїду зранку. До того часу нічого не роби!” — перебив він, адже голос матері став ледве чутним.

“Не турбуйся. Все буде добре, синку. Кохаю тебе…” У трубці — короткі гудки.

Дмитро глянув на екран. На темному тлі світилися цифри: пів на дванадцяту ночі.

Останні слова матері звучали глухо, ніби здалеку. Вона ніколи не дзвонила так пізно. Щось не так. Він набрав номер знову — без відповіді. І ще раз. І ще.

Встав від комп’ютера, підійшов до вікна. Другий день ішов мокрий сніг. За нормальної дороги до села — п’ять годин, а в таку погоду всі шість. Треба їхати зараз, щоб не гнати, але встигнути до операції. Хто знає, о котрій її призначили. Дорогу до села, мабуть, розвезло. Але ж він їде до райцентру, де лікарня.

Вимикнув комп’ютер, почав збиратися. Вийшов із квартири — згадав, що забув зарядку. Повернувся, узяв і вийшов у передпокій. “Якщо щось забув і повертаєшся, перед виходом глянь у дзеркало”, — згадав мамин наказ. Подивився на своє відображення: обличчя втомлене, погляд тривожний. “Мама сказала, що все буде добре, а вона ніколи мене не обдурювала”, — подумав він і вийшов.

В машині подумав — може, подзвонити Ганні? Вони з мамою — сусідки, дружать сто років. Але в селі сплять рано, а він працював до пізньої ночі. Чому ж не подзвонила Ганна? Він же попереджав! Тривога повернулася. Двигун прогрівся — і він вирушив.

Скільки разів умовляв матері переїхати до нього. Квартира велика, місця вистачить. Але вона відмовлялася: “Синку, ти молодий, я тобі заважатиму. Мені тут добре. Нікуди не поїду”.

Ох, мамо, мамо… Чому ж раніше не подзвонила? Завжди боялась потурбувати, бути комусь у тягар.

Тепер він зрозумів, що його насторожило. Голос був якийсь дивний, глухий, ніби говорила крізь перешкоду. Останні слова ледь розібрав. І відтінок провини — мабуть, подумала, що розбудила його серед ночі.

Грижа в неї давно, на погоду реГрижа в неї давно, на погоду реагувала, але вона терпіла, а тепер у цій тиші, де лише вітер шепоче в старих вербах, він нарешті відчув її присутність — ніжну, як тінь, і вічну, як спогади.