Все має свою ціну: самотність як доля

Все має свою ціну! Тепер я самотній, як білий кінь…

Пишу вам чоловік, який переступив сімдесятий рубіж. Моя історія — можливо, попередження для інших.

Живу у великому провінційному місті, але навколо — лише чужі обличчя. Стіни мого будинку вже давно не здаються рідними, а вулиці, де колись крокував упевнено, тепер навіть вітер не згадує мого імені. Ніхто мене не чекає, ніхто не питає. Така вже плата за минуле…

Дивлюсь у дзеркало — не впізнаю себе. Обличчя змарніле, волосся біле, погляд без вогню. Де той чоловік, що жив на повні, любив жінок, бенкети та розкоші? Де той зухвалий гуляка, що вважав світ своїм дзеркалом? Тепер на його місці — згорблений старий, якого й тінь уникає…

**Гріхи минулого**
Колись я був справжнім козако́м, улюбленцем долі. Закохував красунь, обіцяв зірки, а потім — забував. «Життя лише раз дається», — твердив собі. І вірив, що маю рацію.

Була в мене дружина, Галина, терпляча та добра. Вона витримала зо мною п’ятнадцять років, хоч я не давав їй ані хвилини спокою. Пропадав у нетрях, повертався п’яний, інколи приводив додому жінок із сумнівною славою. Галина мовчала. Мовчала, поки одного дня не поставила вибір: змінитися чи піти. Я лише сміявся: «Куди тобі, серденько?»

Виявилось, вона знала. Зібрала речі, забрала дітей — і зникла на іншому кінці України. Без сліз, без прокльонів. Просто пішла.

Спершу не переймався. Жив, як раніше, лише інколи згадуючи про родину. Аліменти платив коли як, а вони й не нагадували. Одного разу вирішив зробити їм сюрприз на Різдво — відправив подарунки. Через тихенько повернули посилку…

Махав рукою: «Та ще знайдуться!» Але роки минали, а телефон мовчав.

**Самітня старість — останній суд**
Не думав про неї, поки був молний. Працював коли як, міняв місця, сміявся з тих, хто будував оселі, зберігав гроші. А тепер моя «воля» обернулася мізерною пенсією в гривнях, якої ледве вистає на ліки. Теплу страву не куштував роками. Інколи засинаю голодний — та й кому скажеш?

Недавно зустрів старого знайомого, Володимира. Постарів, але виглядав як пан: вдома родина, діти, онуки. Він похлопав мене по плечу:

— Миколо, ти був королем, а тепер хто ти?…

Не знайшов слів у відповідь. У горлі завмерло. Залишились лише спогади й докори. Не треба мені жалю. Все, що сталося, — моя провина.

Коли інші будували родини — я гуляв у шинках з напасними «друзями».

Коли інші збирали на майбутнє — я витрачав гроші на коханок.

Коли інші думали про завтра — я мріяв лише про сьогоднішню ніч.

А тепер, коли потрібні діти, — не смію дзвонити. Може, вже й онуки є… Та помру, так і не побачивши їхніх очей.

**Пізня порада тим, хто ще може все змінити**
Не робіть моїх помилок. Не вважайте, що молодість — вічна, а родина — ніби камінь під ногами. Любіть близьких, бо одного дня опинитесь у порожній хаті, де навіть вітер не відгукнеться на ваше «Де ви?»…