Виховання бабусею: Таємниці родинних стосунків при живій матері.

Виходило так, що Ореста виховувала бабуся, хоча мама його була жива. Треба сказати, мама у нього була дуже хороша – красива та добра. Але працювала вона співачкою в філармонії, тому вдома бувала рідко. Через часті від’їзди вона навіть розлучилася з чоловіком – батьком Ореста. Тому бабуся займалася онуком.

Скільки Орест себе пам’ятав, підходячи до свого дому – так званої “хрущовки”, він завжди піднімав голову догори і одразу бачив у вікні четвертого поверху силует своєї улюбленої бабусі, яка з нетерпінням чекала його повернення. Проводжаючи онука, бабуся завжди підходила до вікна, махала йому рукою, і він завжди відповідав їй тим самим.

Але коли Оресту виповнилося двадцять п’ять років, бабусі не стало. І тепер, підходячи до свого дому, не бачачи у вікні улюбленого силуету, йому ставало неймовірно сумно й порожньо. І в квартирі теж стало порожньо. Навіть коли мама бувала вдома, Оресту було одиноко. Вони з матір’ю давно не вміли спілкуватися, говорити відверто. У них не було спільних тем або інтересів. Навіть життєві проблеми вони не обговорювали, ніби були чужими.

Через пару місяців після смерті бабусі, Орест раптом вирішив поїхати в інше місто. Тим більше, що у нього була гарна спеціальність, IT-фахівці всюди потрібні. Він швидко знайшов хорошу компанію в інтернеті, яка гарантувала високу зарплату і обіцяла оплачувати орендоване житло. Мама тільки зраділа цьому. Син давно виріс і повинен сам пробивати свій шлях, далеко від мами.

Із дому він узяв лише улюблену бабусину чашку на пам’ять і трохи одягу на перший час. Вийшовши з дому з дорожньою сумкою на плечі, Орест востаннє підняв голову, подивився на кухонне вікно і знову нікого там не побачив. Мама навіть не підійшла до вікна, щоб помахати синові на прощання.

Таксі швидко домчало його до залізничного вокзалу, і незабаром він уже їхав на верхній полиці плацкартного вагона. Наступного ранку потяг прибув на вокзал чітко за розкладом. Орест знайшов офіс, де йому доведеться працювати, оформився і вирушив вибирати квартиру за адресами, які заздалегідь знайшов в інтернеті.

Так, пересуваючись чужим містом за допомогою навігатора в мобільному телефоні, він випадково звернув увагу на одну хрущовку. Йому здалося, що вона дуже схожа на його дім. Здавалося б, ці будинки всі схожі між собою, але… Оресту здалося, що в цьому домі було щось дуже рідне. Мабуть, тому, що всі рами в ньому були пофарбовані в такий же дивний бірюзовий колір.

Орест несвідомо відхилився від свого маршруту і повільно попрямував до цього будинку. Йому захотілося просто постояти біля нього і згадати бабусю. Підходячи ближче, він автоматично підняв голову, подивився на вікно, за яким мала б бути його кухня, і раптом застиг…

У нього навіть запаморочилося в голові від такого видіння. На четвертому поверсі четвертого під’їзду, за кухонним вікном він побачив силует своєї бабусі. Він його одразу впізнав, і тому серце готове було вистрибнути з грудей.

Орест був у здоровому глузді й розумів, що цього не може бути. Тому він поспішно закрив очі, розвернувся і повільно поплівся геть від дому. Розум підказував йому, що за вікном зараз стоїть зовсім інша бабуся, але серце чомусь кричало: “Зупинись! Це ж вона!” І все-таки, він повинен був послухатися серця, зупинився, знову розвернувся і знову підняв голову вгору.

Бабуся все ще стояла біля вікна. І він не витримав. З сумкою наперевіс, він рванув до будинку, до четвертого під’їзду. Як і вдома, замок на дверях під’їзду не працював, тож він, мов птах, злетів на свій поверх і натиснув на кнопку дзвінка. Двері відчинила заспана дівчина в халаті, яка непорозуміло дивилася на незнайомого гостя і невдоволено запитала: – Вам кого?

– Мені? – розгубився Орест. – Мені бабусю…

– Бабусю? – здивовано перепитала дівчина. Потім раптом посміхнулась і гукнула в глибину квартири: – Мамо! До тебе прийшли!

Поки мама дівчини підходила, сама дівчина з цікавістю розглядала цього дивного молодого хлопця.

А в Ореста вже не просто крутилася голова, йому здавалося, що у нього зупиняється серце.

– Хто мене питає? – У дверях з’явилася така ж заспана жінка в халаті, але вже років п’ятдесяти. – Мамо, прикинь, – знову усміхнулася дівчина. – Він тебе бабусею назвав.

– Почекайте, – прошепотів Орест. – Я кликав не цю жінку… Я… Там, у вашому вікні… На кухні… Там стояла бабуся… Моя… Я точно її там бачив. – Ти що, наркоман, чи що? – з презирством вигукнула дівчина. – Ніяких бабусь у нас немає! Ми з мамою живемо вдвох! Зрозумів?

– Ага, зрозумів… Вибачте… Я помилився… – Перед очима Ореста все попливло, він зробив крок назад, опустив сумку на підлогу, і, щоб не впасти, сперся рукою об стіну. – Вибачте… Я зараз постою тут і піду…

Дівчина почала зачиняти двері, але мати не дала їй це зробити.

– Гей, молодий чоловіче, – занепокоєно звернулася вона до хлопця, – ви як себе почуваєте?

– Нормально… – збрехав він ледь чутно. – Не хвилюйтеся…

– А мені здається, у тебе тиск під двісті. Обличчя, як варена буряк… Ну-ка, підемо. – Вона швидше вийшла в коридор, підхопила його під руку і обережно повела до квартири, даючи дочці команди: – Віро, бери його баул, занеси в квартиру! І неси в передпокій тонометр! Швидко!

Донька, злякано таращачи очі, почала виконувати вказівки матері. Жінка посадила Ореста у передпокої на кушетку, і, не кажучи ні слова, почала міряти йому тиск. Потім знову почала віддавати накази дочці, яка весь цей час з відкритим ротом спостерігала за тим, що відбувалося.

– Неси сюди мою сумку. У мене там уколи… – Потім вона звернулася до Ореста. – Я тобі зараз, на всяк випадок, введу ліки, і будемо викликати швидку…

– Не треба швидку! – злякано простогнав він. – Я тільки з поїзда… У мене тут нікого немає… Я навіть квартиру не встиг зняти…

– Ти слухайся мою маму! – втрутилася в розмову Віра. – Вона у мене лікар, зрозумів тобі!

– Ти що ж, не місцевий? – запитала жінка.

Він замість відповіді просто кивнув. Потім ще раз попросив: – Прошу вас, нічого не викликайте… Я завтра повинен на роботу вийти. Перший раз… Я тільки-но влаштувався… – Помовч! – Жінка вже вводила йому в руку ліки. – Раніше такі напади були? – Ні, – прошепотів він. – Скільки тобі років? – Двадцять п’ять… – Проблеми с серцем маєш? – Чесно кажучи, я зовсім здоровий… – Здоровий, говориш? Що ж у тебе так тиск стрибнув? Сто вісімдесят на сто – це не жарти… – Мабуть, це від хвилювання. – Від якого хвилювання? – Я ж кажу, я у вашому вікні побачив свою бабусю. Вона стояла там, на кухні, і дивилася… На мене.

– Бабуся?

– Так. Але вона померла. Два місяці тому. У вас в будинку ніяких бабусь немає?

– Ой, дивний ти який… – заусміхалася Віра. – Я ж казала тобі, що ми з мамою живемо вдвох. Але щоб ти заспокоївся, я зараз піду на кухню і перевірю.

Віра, і справді, весело пішла на кухню, і через кілька секунд раптом перелякано звідти закричала: – Мамо! Що це?! – За мить вона стояла в передпокої, з незнайомою чашкою в руках.- Звідки це, мамо?! У нас таких чашок ніколи в будинку не було!

– Ой… – Орест дурно заусміхався. – Це ж чашка моєї бабусі. Я її… Але вона… Вона повинна бути у моїй сумці. Я взяв її з дому на пам’ять. Містика якась…

– І де твоя сумка? – Мама з донькою з подивом дивилися на нього, і нічого не могли зрозуміти.

– Як де? Ось же вона… – Він кивнув на свою дорожню сумку, котра стояла біля дверей. – Чашка повинна бути там…

Втрьох, вони перевернули все, що було у сумці, але іншої чашки в ній так і не знайшли.

Цей випадок для цієї родини до сих пір лишається незрозумілим. Особливо для мами Віри. Адже вона, всього через пару місяців, стала для Ореста тещею. Справді, містика якась…