З пенсії старенька жінка, окрім обов’язкових витрат, дозволяла собі маленьку розкіш – пакетик зернової кави.

З пенсії Ольга Степанівна, окрім обов’язкових комунальних платежів та покупки продуктів на оптовому ринку, дозволяла собі невеликий подарунок — пакетик кави в зернах.

Зерна вже були обсмажені, і коли вона надрізала куточок пакета, вони видавали незабутній аромат. Треба було вдихати з закритими очима, відгороджуючи себе від усіх відчуттів, окрім нюху, і тоді траплялося диво! Разом з неймовірним запахом у тіло наче вливалась життєва сила, в пам’яті спливали дівочі мрії про далекі краї, мріявся океанський прибій, шум тропічного дощу, таємничі шорохи в глибинній сельві та дикі крики мавп, що мчали по ліанах…

Вона нічого з цього ніколи не бачила, але пам’ятала розповіді батька, який постійно зникав у дослідницьких експедиціях у Південній Америці. Коли він був удома, любив розповідати Олі про пригоди в долині Амазонки, потягуючи міцно зварену каву, і її запах тепер завжди нагадував їй про нього — стрункого, загорілого мандрівника.

Про те, що батьки були не рідні, вона знала завжди. Пам’ятала, як на початку війни її, трирічну дівчинку, що втратила рідних, взяла під опіку жінка, яка стала їй матір’ю на все життя. Потім — все, як у всіх: школа, навчання, робота, шлюб, народження сина, і ось підсумок — самотність. Син ще двадцять років тому, піддавшись на вмовляння дружини, переїхав жити в іншу країну і процвітає з сім’єю в місті Гайфа. За весь цей час відвідав рідне місто лише раз. Дзвонилися, син щомісяця надсилав їй гроші, але вона не витрачала їх — відкладала на спеціально відкритий рахунок. За двадцять років накопичилась чимала сума, яка повернеться сину. Потім…

Останнім часом її не полишала думка, що прожила вона життя добре, сповнене турбот і любові, але — чуже. Якби не війна, у неї була б зовсім інша сім’я, інші батьки, інший рідний дім. Отже, і доля була б іншою. Своїх рідних батьків вона майже не пам’ятала, але часто згадувала дівчинку — ровесницю, яка завжди була поруч у ті, майже немовлячі роки. Марією її звали. І досі інколи чує, як їх кликали: – «Маруся, Олюня!» Ким вона їй доводилась? Подружкою, сестрою?

Роздуми її перервав короткий сигнал мобільного телефону. Вона глянула на екран — прийшла пенсія на картку! От і добре, дуже вчасно! Можна прогулятися в магазин, купити кави — останню зварила вчора вранці. Обережно стукаючи тростиною по тротуару, оминаючи осінні калюжі, вона підійшла до входу в магазин.

Біля дверей сиділа сіра смугаста кішка, з острахом поглядаючи то на перехожих, то на скляні двері. Жалість ворухнулася в серці: – «Замерзає, бідолашка, та й голодна, мабуть. Взяла б тебе додому, але… Кому ти потрібна будеш після мене? А мені лишилося… Не сьогодні, так завтра». Але, шкодуючи нещасну, купила їй недорогий пакетик корму.

Вона обережно видавлювала желейну масу в поліетиленовий лоток, кішка терпляче чекала і дивилась на благодійницю закоханими очима. Відчинилися двері магазину, і на ґанок вийшла присадкувата жінка, вираз обличчя якої нічого доброго не пророкував. Вона, без зайвих слів, відштовхнула ногою лоток з кормом так, що желейні шматочки розлетілися по тротуару:
— Кажеш їм, кажеш — жодного толку! — гаркнула вона. — Нічого їх тут підгодовувати! — і розвернувшись нервово пішла геть.

Кішка, з острахом озираючись, почала збирати шматочки їжі з тротуару, а Ольга Степанівна, захлинаючись від обурення, відчула перший біль нападу, що насувається. Вона поспішила до автобусної зупинки — лише там були лавочки. Сівши на одну з них, вона гарячково нишпорила по кишенях, сподіваючись знайти таблетки, але все марно.

А біль безжально наростала хвилями, голову наче стискали в лещатах, в очах темніло, з грудей рвався стогін. Хтось доторкнувся до її плеча. Вона з труднощами відкрила очі — молода дівчина зі страхом дивилась на неї:
— Вам зле, бабусю? Як вам допомогти?
— Тут, у пакеті. — Ольга Степанівна слабо ворухнула рукою. — Там упаковка кави. Дістань та розпечатай.

Вона притулилася до упаковки, вдихнула аромат обсмажених зерен раз, вдруге. Біль не пройшов, але ослаб.
— Дякую, дівчинко. — Тихо промовила Ольга Степанівна.
— Мене Поліною звати, а дякуйте кішці. — Усміхнулась дівчина. — Була поруч із вами і так голосно нявчала!

— І тобі дякую, моя хороша. — Ольга Степанівна погладила кішку, яка сиділа поруч з нею на лавці. Та сама, смугаста.
— Що з вами сталося? — співчутливо цікавилась дівчина.
— Напад, дівчинко, мігрень. — Зізналася Ольга Степанівна. — Перенервувала, буває…
— Я проведу вас додому, самі вам важко буде дійти…

— … У моєї бабусі — теж трапляються напади мігрені. – Розповідала Поліна, коли вони пили слабеньку каву з молоком і печивом у квартирі Ольги Степанівни. — Власне, вона мені прабабуся, але я її називаю «бабуся». Вона живе в селі, разом з моєю бабусею, мамою та татом. А я навчаюся тут, у медучилищі, на фельдшера. Бабуся, як і ви, мене дівчинкою називає. І ще – ви так на неї схожі, що я спершу подумала, що ви — це вона! А ви не пробували шукати своїх родичів, тих, справжніх?

— Полінуся, дівчинко, як їх знайдеш? Адже я їх майже і не пам’ятаю. Ні прізвища свого, ні звідки родом. — Розповідала Ольга Степанівна, гладячи пригрівшуся на колінах кішку. — Пам’ятаю – бомбардування, коли ми їхали на підводі, потім танки… А я бігла, бігла так, що себе не пам’ятала! Жах! На все життя жах! Потім мене жінка підібрала, я її все життя мамою називала, і зараз вона для мене мама. Після війни прийшов її чоловік і став мені найкращим татом у світі! Залишилося в мене з свого — лише ім’я. А сім’я моя рідна, найімовірніше, загинула, там, під бомбами. І мама, і Маруся…
Вона не помітила, як після цих слів Поліна здригнулася і глянула на неї величезними, блакитними очима:

— Ольго Степанівно, а у вас є родимка на правому плечі, схожа на листочок?
Від несподіванки господиня вдавилася кавою, а кішка уважно подивилася на неї.
— Звідки ти це знаєш, дівчинко?

— У бабусі така сама. — Тихо промовила Поліна. — Її Марією звати. Вона досі не може стримати сліз, коли згадує свою сестричку — близнючку, Олюню. Пропала вона під час бомбардування, при евакуації. Коли фашисти дорогу перекрили, довелося повернутися додому, там і пережили окупацію. А Олюня зникла. Так і не знайшли, скільки не шукали…

Зранку Ольга Степанівна не могла знайти собі місця. Вона ходила від вікна до дверей, очікуючи гостей. Сіренька смугаста кішка не відходила від неї ні на крок, з тривогою вдивляючись в обличчя господині.

— Не хвилюйся, Марго, зі мною все гаразд, — заспокоювала господиня кішку. — Тільки серце стукає…
Нарешті, пролунав дзвінок у двері. Ольга Степанівна, хвилюючись, відчинила двері. Дві літні жінки, завмерши, мовчки дивилися одна на одну очима, повними надії. Словно в дзеркалі бачили вони не втрачений колір блакиті очей, сиві локони кучерявого волосся і сумні зморшки в куточках губ.

Нарешті, гостя з полегшенням видихнула, усміхнулась, зробила крок назустріч і обняла господиню:
— Привіт, Олюня!
А на порозі, витираючи сльози радості, стояли рідні люди.