Залиш її в минулому, хлопче

Ранньою недільною зорею Остапа розбудив дзвінок. У сонному стані він схопив телефон і безтямно дивився на темний екран. Але потім дзвінок повторився — у двері. Остап підхопився, натягнув одяг і кинувся відчиняти. Нас усім відомо — коли рано-вранці так наполегливо дзвонять, це точно не просто так.

— Привіт! Довго спатимеш? Чого завмер? Чи не радий другові? — На порозі стояв його інститутський друг — Микола Шевченко. — Впускатимеш?

— Миколо?! Якими долями? — Остап міцно обійняв товариша і затягнув у хату. — Та й не попередив, ледачий. Як мене знайшов?

— До твоєї матері зайшов, вона дала адресу. Та й сказала, що ти розлучився та втік сюди. Я проїздом. Навмисне квитки так узяв, щоб тебе побачити. Показуй, куди йти.

— Ходімо на кухню, а я швидко умиюся. Чайник постав! — гукнув він, зачиняючись у ванній.

Коли Остап зайшов до кухні, на столі вже стояла пляшка червоного вина, а Микола нарізав сир.

— Перепрошую, вирішив трохи панькатися. У тебе холодильник пустий. Голодуєш? На те й друзі, щоб ти не здох з голоду, — учив Микола, акуратно складаючи бутерброди.

— Вино? Зранку? — Остап повернув пляшку етикеткою до себе.

— А хто нам заборонить? Це так, чисто символічно, щоб легше було говорити.

Випили, закусили бутербродами та яєшнею. І згадували, згадували…

Микола щасливОстап замовк, але в його серці знову заграли ті самі почуття, які він колись віддав Ані — і тепер, коли доля знову торкнулася його життя через Варю, він усвідомив, що справжнє кохання ніколи не вмирає.