Залишився без слів, щоб висловити свою любов до тебе, мамо…

Ця біль не вщухає
Наскільки ж коротке людське життя. Ми будуємо плани, витрачаємо сили і час на зайві речі, гонимося за успіхом, грошима, чужим схваленням. А тих, хто дійсно нас любить, хто дав нам життя, хто ніколи не зрадить, ми зазвичай залишаємо на другий план…

Я зрозумів це занадто пізно.

Батько пішов рано, а мама жила лише мною.
Мого батька не стало, коли я був ще дитиною. Він помер від важкої хвороби, і я майже не пам’ятаю його. Лише мама завжди говорила, яким він був добрим чоловіком.

Вона так і не вийшла заміж знову.

— Я любила тільки його, — говорила вона. — І до сих пір люблю. Я вірю, що колись ми знову зустрінемося.

Я слухав її розповіді, спостерігаючи, як в її очах спалахував вогник, коли вона згадувала про минуле. Вона вірила в любов, у долю, у казки.

Але її життя після смерті батька було далеко від казки.

Я був її єдиним сином, і вона віддавала мені всю себе. Працювала, піклувалася, намагалася, щоб у мене було все.

А я…

Я забув, що батьки не вічні.

Я виїхав, почав нове життя, а мама залишилася чекати.
П’ять років тому я одружився, переїхав до іншого міста.

У нас народився син — Микита.

Життя закрутило. Сім’я, робота, потім друга робота — потрібно було більше заробляти, забезпечувати дитину, думати про майбутнє.

Я телефонував мамі все рідше.

Приїжджав тільки на свята.

Вона завжди чекала.

— Все в порядку, синочку, — говорила вона. — Головне, що у тебе все добре.

А я навіть не помічав, як минає час.

Як йде вона.

Телефонний дзвінок, що змінив усе
За кілька днів до Нового року пролунав дзвінок.

Я побачив незнайомий номер.

— Алло?

В слухавці почув тремтячий голос:

— Це Сергій, ваш сусід… Вашої мами більше немає…

У неї стався серцевий напад. Вона померла в лікарні.

Я слухав ці слова, але не міг їх прийняти.

Світ у один момент обрушився.

Я стояв, тримаючи телефон у руці, і не розумів, що робити.

А потім…

Потім сльози полилися самі.

Гіркі, пронизливі.

Я плакав не тільки від болю.

Я плакав від провини.

Пробач мене, мама…
Пробач, що не був поруч.

Пробач, що не знайшов часу сказати, як сильно я тебе люблю.

Пробач, що ти йшла одна.

Тепер тебе немає, і життя вже не буде таким, як раніше.

Я віддав би все, щоб повернути один день. Один вечір. Одну годину.

Але час не повернути.

А сказати «Я тебе люблю» я запізнився.