Заздрю сестрі до божевілля: її чоловік дарує їй світ, а я несу тягар родини.

Я до нестями заздрю своїй сестрі. Її чоловік готовий дати їй увесь світ, а я тягну на собі вантаж усієї родини.

Я до нестями заздрю своїй молодшій сестрі Марії. Життя її — наче казка, де вона — принцеса, а її чоловік виконую будь-який її каприз, ніби вірний лицар. А я, як виснажена Попелюшка, тягну на своїх плечах всю родину, задихаючись від втоми та безвиході. Іноді мені здається, що я найнещасніша жінка у світі. З моїм чоловіком, Сергієм, ми разом вже майже десять років. За цей час ми пройшли через багато труднощів: були моменти щастя, але частіше — випробування.

Зараз у нас один з найважчих періодів. Рік тому Сергій вирішив змінити роботу. Нам обіцяли золоті гори: стабільний дохід, гарні умови, світле майбутнє. Але реальність виявилася жорстоким глузуванням з наших надій. Нова посада стала справжнім пеклом, гіршим за попередню, і тепер Сергій у всьому звинувачує мене, ніби саме я його підштовхнула до цієї безодні.

— Це ти хотіла, щоб я змінював роботу? Ну, задоволена тепер? — кидає він мені з отруйною усмішкою при кожній нагоді.

Але хто міг передбачити такий поворот? Я тільки бажала, щоб він розвивався, щоб ми, нарешті, вийшли з постійної нужди. Хіба я могла знати, що все обернеться катастрофою? Тепер ми потопаємо у фінансовій ямі. Моя зарплата — це єдине, що тримає нас на плаву, тому що зарплату Сергію вже кілька місяців затримують. Ми ледве зводимо кінці з кінцями, і щодня я відчуваю, як цей тягар стає важчим.

Цієї весни у мене зламався телефон. Ремонт коштував майже як новий апарат, і ми вирішили відкласти покупку. Кілька місяців я мучилася зі старим планшетом, поки не довелося здати його в ломбард. Туди ж пішли майже всі мої золоті прикраси — ті небагато речі, що нагадували про кращі часи. Гроші були потрібні негайно, і я віддала все, що мала. А Сергієві речі? Ні, ми їх не чіпали — тільки мої жертви пішли в справу.

Марія, моя молодша сестра, зжалиться наді мною і віддала свій старий телефон, щоб я мала змогу хоч якось залишатися на зв’язку. Я викладалася на повну, щоб моя сім’я не голодувала. Так, Сергій теж працює, інколи бере підробітки, але робить це з такою неохотою, ніби я змушую його до каторги. Щоразу його доводиться умовляти, буквально на колінах просити.

Нещодавно чоловік Марії, Олександр, обмовився, що на 8 березня вона зажадала в подарунок новенький iPhone. Я відчула, як всередині мене спалахнула пекуча заздрість — почуття, яким я соромлюся, але не можу придушити. Вони з Олександром знімають квартиру в Львові, як і ми з Сергієм, але у них все інакше. Марія крутить чоловіком, як маріонеткою: він працює вечорами таксистом, мотався по відрядженнях, копить гроші і у всьому їй догоджає. Її зарплата — це її власний маленький скарб, який вона витрачає лише на себе. Торік вона просто пішла в бутик і купила собі розкішну шубу, тому що їй так захотілося.

— За житло, їжу та інші турботи має відповідати чоловік, — заявляє вона з упевненістю королеви.

Марія — справжня красуня. Вона вкладає всі свої гроші в себе: нарощування вій, ідеальний манікюр, доглянуті брови, стильні зачіски, модний одяг та інші жіночі радощі. Поруч з нею я відчуваю себе якоюсь сірою тінню — потріпаною, недоглянутою, забутою. Я вже й не згадаю, коли востаннє була у перукаря, а про манікюр і взагалі мовчу. Все, що я заробляю, йде на сім’ю, а Сергій навіть не думає принести додому зайву копійку. Будь-яку підробітку або зміну в житті доводиться витягати з нього кліщами.

На днях я отримала зарплату, і Сергій знову натякнув, що за квартиру і їжу знову доведеться платити з мого гаманця. Мене розриває від образи: він навіть не намагається щось змінити, не старається заради нас.

— Ти ж знаєш, з грошима туго, зарплату знову затримують, — пробурчав він, коли я запитала, що він подарує мені на день народження.

Але варто йому не отримати подарунок на свято, як він ображається, як дитина. Я завжди стараюся його порадувати, знайти хоч якусь дрібницю, щоб він не відчував себе знедоленим. А він? Я не чекаю від нього дорогих телефонів чи розкішних сюрпризів — щастя ж не в грошах. Але навіть простого уваги, маленького жесту турботи від нього не дочекаєшся. Він цього просто не розуміє.

Я думала, що наші біди — тимчасові, що це лише темна смуга, яка скоро закінчиться. Але тепер я бачу: це не смуга, а ціле життя. Я намагалася поговорити з Сергієм, доходило до сварок, але він лише розводить руками: «Зарплату затримують, що я можу зробити?»

— А якби у нас були діти, як би ми тоді виживали? — запитала я колись у відчаї.

Він промовчав. А я дивлюся на Марію, і заздрість з’їдає мене зсередини. Мені соромно за ці почуття, але вони сильніші за мене. Її чоловік носить її на руках, обсипає подарунками, купує все, що вона забажає, а я досі користуюсь її старим телефоном, який вона викинула за непотрібністю. Чому одним жінкам, як Марії, дістається все? Це доля така щаслива? Або справа в чоловіках? Чому у одних життя — суцільне свято, варто лише пальцем клацнути, а у мене — нескінченний сірий сум?”