Жодної дачі не буде!

Ніякої дачі не буде!

Я тільки вставила ключ у замок, як відчула — щось не так. Квартира не була порожньою. З кухні лунали голоси. Один — чоловічий, інший — жіночий, старший. Значить, свекруха завітала у гості. Я скривилася. Наші стосунки були напружені: ззовні ввічливі, але з постійними докорами та повчаннями. Не хотілося зустрічатися віч-на-віч. Вирішила вийти на вулицю, пройтись до крамниці — нехай сидить і йде собі.

Але, зробивши крок у коридор, я завмерла. Побачила розмову чоловіка з матір’ю. Щось у їхньому тоні мене насторожило. Прислухалася — і те, що почула, приголомшило.

— Нічого, скоро Оленка погодиться на дачу, — спокійно говорив Андрій.

— Головне, щоб на тебе оформила, — додала свекруха. Я мимоволі підняла брови. Серйозно?

— Не знаю, як її переконати, але подумаю. Та й якщо не вийде — все одно в шлюбі купимо, будемо ділити. А її квартира при розлученні залишиться їй — це несправедливо. Ми вже два роки живемо в мене, я теж маю право на частку.

Я похолола. Яке розлучення?..

— Звісно, я так само вважаю. Ви з Мар’янкою тоді зможете взяти щось більше. Як у вас із нею?

Яка ще Мар’янка?..

— Та нормально. Вона, звісно, хоче, щоб я швидше розлучився, але я їй пояснив — треба почекати. Ось купимо дачу — тоді й подам на розлучення. Оленці скажу, що гроші на моєму рахунку надійніші, переконаю її перевести все туди. Вона ж довірлива.

Я вчепилася в стіну. У вухах дзвеніло. Перед очима промайнуло все — від першої зустрічі до недавнього походу до агентства, де я хотіла зробити «сюрприз» — почати продаж своєї квартири, щоб купити дачу. А торт, куплений по дорозі додому, і досі стояв у пакеті.

Мати була права. Не продавати. Квартира — моя захисна скеля.

Мовчки пішла у спальню. Дістала валізу, почала складати речі. За хвилину в дверях з’явився Андрій.

— Олено? Ти вже прийшла? Що ти робиш?

— Що я роблю? — мій голос тремтів. — Мою квартиру захотіли? Хотіли на тебе оформити, так? А от дурням! І ремонт я робила за свої — в мене всі електронні чеки! І все, що ми купили, будемо ділити. Вважай, що подарунок скінчився.

Свекруха, почувши мій тон, одразу зникла. Андрій почав викручуватися, бурчати, заперечувати. Але було вже пізно.

І тут я згадала все з самого початку.

Коли мені виповнилося двадцять, батьки подарували мені однокімнатну квартиру. «Це твоя опора, — казала мати. — Ніколи не продавай її. Нехай у тебе завжди буде куди повернутися». Тоді це здавалося зайвим, але зараз… Зараз кожне слово звучало як пророцтво.

З Андрієм я познайомилася через рік після закінчення навчання. Покохалася. Почали жити разом. Він наполіг, щоб я переїхала до нього — «чоловік має приводити жінку в свій дім». Я здала свою квартиру, гроші ділили: частину на спільні витрати, частину на ощадний рахунок.

Потім — весілля. Гроші від гостей пішли на ремонт у квартирі Андрія. Мати знову хвилювалася — навіщо вкладатися у чуже житло? Але я відмахнулась: «Я ж тут живу».

Потім наступив спад. Андрій став холоднішим, дратувався, затримувався. А потім, ніби за клацанням, знову став уважним, турботливим. Квіти, компліменти. І розмови про дачу — свіжому повітрі, шашлики, діти. Він тонко тиснув: «Твоя квартира — однушка. Ми потім ще купимо, а зараз треба дача».

Я майже погодилася. Хотіла зробити чоловікові приємне. Навіть пішла до ріелтора у вихідний і купила торт. Але повернулася додому і почула все.

Чоловік і його мати вже ділили моє майно. Планували, як залишити мене з нічим. Як втягнути мої гроші в угоду, а потім — розлучення.

Сліз не було. Був лише холод. Холод зради.

Тієї ж ночі я зібрала речі й пішла. Батьки підтримали. Мати обняла, нічого не сказала — просто була поруч.

Я повернулася у свою однушку. Пройшлася по кімнатці, торкнулася стін, подивилася у вікно. Потім сіла на підвіконня й прошепотіла:

— З тобою я точно не розлучуся. Ти — найвірніше, що в мене є. А в цьому світі вірність — на вагу золота.

Адже нікому, крім маминих слів і цих стін, я вже не вірила.