Жила якось жінка, яка вважала своє життя гідним.

У невеликому містечку проживала жінка. Її звали Оксана Іванівна. Жила вона, як їй здавалося, цілком пристойно. Хоча родини вона не мала і дітей теж не було. Зате мала власну квартиру, у якій завжди панували чистота і порядок. І робота була пристойна: бухгалтером на меблевій фабриці.

Оксана дожила спокійно й розмірено до п’ятдесяти років. Їй подобалося її життя, особливо на тлі життя сусідів у будинку. Приємно було думати, що в неї все склалося чудово, адже вона була доброю людиною і нікому зла не робила.
А сусіди її не славилися порядністю. На одному з нею поверсі мешкала жінка, якій уже було за шістдесят.

І як же соромно, вже літня жінка, майже пенсіонерка, а волосся пофарбувала в синій колір! Носить якісь обтягуючі сукні й джинси. Усі над нею сміються. Міська божевільна, як інакше.

“Ганьба!” – думала Оксана Іванівна, дивлячись на дивну пенсіонерку. І раділа, що виглядає пристойно та відповідно віку.

Про ще одну сусідку й говорити було соромно. Лише двадцять один рік, а вже дитину нагуляла. Виглядало дитині років п’ять. Напевно, ще у школі завагітніла. І де були її батьки? Власне, батьків у дівчини не було, жила вона одна зі своєю донькою. І з тією синеволосою пенсіонеркою подружилася. Поки дівчина була десь у своїх справах вдень, сусідка доглядала за дівчинкою.

Це не дивувало Оксану Іванівну. “Такі люди одне до одного тягнуться,” – думала вона. “А мене обходять стороною. Бачать порядну людину — і соромно дивитися в очі. Привітаються в ліфті та й усе спілкування.”

Ще один сусід — чоловік років тридцяти. Вперше, коли вона його побачила, відчула справжній шок. Усі руки, шия покриті татуюваннями! Невже нормальні люди так ходять? Звісно, ні!

Ще в молодості Оксана Іванівна засуджувала тих, хто так виділяється. Здається, більше нічим привернути увагу, так і доводиться себе обезбарвлювати. Ще б книжки почитав краще!

Кожного дня, зустрічаючи в ліфті когось із сусідів, вона розмірковувала над цим. Повертаючись додому, тихо раділа, що живе як належить. І іноді обговорювала сусідів зі своєю єдиною подругою по телефону. Говорити більше не було про що, тому “тип з татуюваннями”, “молода мати” і “божевільна старуха” ставали мало не головними темами дня.

Одного вечора Оксана Іванівна, як завжди, поверталася з роботи додому. Настрій у неї був жахливий. На роботі недостача… Вперше за довгі роки. На кого скинуть? Хто винен? Звісно, бухгалтер. Голова боліла зранку. А тепер раптом зашуміло в вухах, і ноги стали тяжкими.

З важкістю дійшовши до під’їзду, вона сіла на лавочку. Раптом відчула легкий дотик до руки. З трудом піднявши погляд, з подивом побачила ту саму “пенсіонерку” з синім волоссям.

– Що з вами? Вам погано? – співчутливо запитала вона.
– Голова болить… – прошептала Оксана.
– Ходімо до Юри, він удома сьогодні. Ви бліда, ні лиця на вас.
– До якого Юри? – спитала жінка.
– Юра ж із вами на одному поверсі живе. Він лікар-кардіолог. Невже ви не знаєте?

Піднявшись на потрібний поверх, сусідка подзвонила у двері Юри. Жінка з подивом побачила на порозі того самого чоловіка з татуюваннями, який, на її думку, просто не міг бути пристойною людиною.

Чоловік виміряв Оксані Іванівні тиск, уклав на диванчик і дав якусь таблетку. Незабаром біль у голові й шум у вухах минули.

– Обов’язково запишіться на прийом! Треба слідкувати за тиском, навіть таким молодим жінкам, як ви, – усміхнувся лікар, коли стан жінки покращився.

– Дякую вам, – з якогось дива Оксана відчула незручність, згадуючи, як обговорювала чоловіка з татуюваннями з подругою. “Про зовнішність думає, а інтелект — на нулі” – казала вона про нього. А він, подумати тільки, лікар, щодня життя рятує.
– Нема за що. Не хворійте! Якщо що, звертайтеся!

Жінка попрощалася з лікарем, повернулася додому і прилягла на диванчик. Як же вона помилялася стосовно того чоловіка… І пенсіонерка з синім волоссям виявилася доброю жінкою. Ось підійшла, поцікавилася, що з нею.

У двері подзвонили. На порозі стояла синеволоса пенсіонерка, тримаючи за руку доньку молодої дівчини, яка, на думку Оксани Іванівни, замолоду стала матір’ю.

– Я просто хотіла провідати вас, дізнатися, чи все гаразд. Вибачте, що я з Яночкою, Аня на роботі… І я так давно хотіла познайомитися з вами. Але не наважувалася. А тут з’явився такий випадок! Бо ми всі спілкуємося з сусідами, а ви якби осібно тримаєтеся!
– Проходьте, давайте чаю зроблю, – несподівано для себе сказала Оксана. – Дякую, що допомогли, коли побачили, що мені погано…

– Ну що ви. Не варто дякувати. Я відразу бачу, коли людині погано. Я ж всю молодість доглядала за хворою мамою. Як виповнилось мені 14, мама злягла. І пішла, коли мені вже за 30 було. Не навчилася толком, романів не було, лише біля її ліжка… Ледь встигла дитину народити. Ладно, не хочу це згадувати. Ось тепер на старості років розважаюся, – сусідка зі злегка винуватою усмішкою показала на свої яскраві коси. – Дякую дочці, допомогла волосся пофарбувати. І футболки мені купує класні. Хоч недовго, та побуду молодою. Хоча ось Ані ще важче.

– Хто така Аня? – запитала Оксана.

– Ну, Анечка, сусідня з моєю двері — її. Яна, адже, її сестричка. Батьки загинули в автокатастрофі. Вона сестру удочерила, виховує ось. Навчання в університеті кинула, працює зранку до ночі, бідненька. Юра їй іноді допомагає грошима. Ну Юра, котрий вам сьогодні допоміг…

Коли сусідка пішла, Оксана деякий час тихо сиділа за столом на кухні й безцільно дивилася перед собою. Треба б запропонувати Ані допомогу, вона ж теж може іноді сидіти з Яною. І волосся вона давно хотіла пофарбувати в рудий колір.

Тільки завжди думала, що це — непристойно в її віці. Обов’язково завтра проконсультується з сусідкою щодо цього питання! І треба не забути запросити Юру на пироги, щоб подякувати за допомогу.