Житлова дилема: битва за завтра

Хатинне питання: битва за майбутнє

Мене звати Оксана, мені 48, і я стою перед вибором, що роздирає моє сердце. У нашому тихому містечку над Дніпром мій син Тарас оголосив, що хоче одружитися з дівчиною Соломією. Вони сповнені надій і мріють оселитися в квартирі, яку ми з чоловіком здаємо. Але я категорично проти, бо мене гризе причина, глибока і болюча. Цей вибір може змінити все між нами, але я не можу здатися, бо страшно за власне майбутнє.

Тарас і Соломія благають нас дозволити їм жити в нашій однокімнатній квартирі. Зараз ми з чоловіком, Богданом, мешкаємо у двокімнатній разом із сином. Однокімнатну купили кілька років тому, узявши кредит, який щойно виплатили. Вона – наш план на пенсію. Ми здаємо її, щоб мати гроші на гідне життя, коли прийде час. Зараз дохід невеликий, але через кілька років він стане єдиною підтримкою. Без цих грошей нас чекає злиднювання, а я не хочу доживати вік, рахуючи копійки.

Соломія живе в тісній двокімнатній квартирі з батьками, молодшою сестрою та хворою бабусею. Її родина сподівається, що після весілля в їхньому домі стане вільніше. Батьки Соломії не мають можливості купити молодим житло, і вони покладаються на нас. Але я не можу погодитися. Якщо пустимо Тараса й Соломію, то вже ніколи не зможу їх виселити – особливо якщо з’явиться дитина. Ця думка ріже мене, бо я знаю: доброта може стати пасткою.

Моя подруга Галина потрапила у таку ж халепу. Вона дозволила дочці та зятю жити у квартирі, яку здавала, казала, що це тимчасово. “Збирайте на своє, потім переїдете”, – нагадувала вона. Але вони не збирали. Витрачали гроші на подорожі, дорогий одяг і техніку. Незабаром народили дітей, і тепер Галина не вигонить їх. “Як я вижену дочку з малюками? – плакала вона. – І грошей не візьмеш, вона ж у декреті. А я ледве виживаю на пенсію!” Її сльози стали для мене знаком. Я не хочу так само.

Я боюся, що Тарас і Соломія, отримавши квартиру, розслабляться. Житимуть у задоволення, не думаючи про завтра. Навіщо їм збирати на житло, якщо є безкоштовне? А ми з Богданом залишимося ні з чим. Коли підемо на пенсію, доведеться виживати на мізерні виплати, відмовляючи собі в усьому. Ця думка лякає. Не хочу, щоб моя старість стала боротьбою за виживання, коли навіть ліки будуть розкішшю.

Тарас дивиться на мене з обрадою, не розуміючи, чому я така жорстока. “Мамо, нам ніде жити, – каже він. – Соломія не може залишатися з батьками, там тісно”. Його слова болить, але я не здаюся. “Орендуйте, збирайте на своє, – відповідаю. – Ми з батьком справлялись, і ви зможете”. Але в його очах – розчарування, і це розриває мені серце. Соломія мовчить, але її погляд – ніби докір, ніби я руйную їхні мрії. Відчуваю себе чудовиськом, але не можу відступити.

Кожної ночі я лежу без сну, роздумуючи про нашу останню розмову. Уявляю, як Тарас і Соломія знімають крихітну квартирку, рахуючи кожну гривню, і мені рветься душа. А потім згадую Галю, її сльози, її злидні, і рішучість повертається. Ми з Богданом працювали все життя, щоб забезпечити себе. Чому ми повинні жертвувати цим заради їхнього комфорту? Вони молоді, в них є час і сили побудувати власне життя.

Я знаю – моя відмова може віддалити Тараса. Він може образитися, і наша зв’язок, така тепла й ніжна, розірветься. Може, Соломія налаштує його проти мене, і я залишуся без сина. Ця думка – як ніж у серці. Але я не можу ризикувати майбутнім, не можу повторити помилку Гали. Хочу, щоб Тарас і Соломія навчилися відповідати за себе, як ми з Богданом. Ми ж теж починали з нуля, брали кредити, економили, але досягли свого. Чому вони не можуть?

Сидячи біля вікна, я дивлюсь на засніжені вулиці містечка і відчуваю, як усередині бушує буря. Я люблю сина, але не можу віддати все заради його миттєвого щастя. Нехай знімають, нехай вчаться боротися. Вірю, що вони впораються, але страх втратити їх невідступний. Чи правильно я роблю? Чи моя твердість стане стіною, що розділить нас назавжди?