Знайшов теплішу опору

— Стоп, так! Він прожер мої гроші, а тепер ще й я йому винна? Звідки ця маячня?

— Він твій батько! — вистрілила мати.

Оленка підняла брови так високо, що лоб зморщився немов гармонь. Мати дивилась їй у вічі, схрестивши руки. На кухні було душно, немов у їхніх стосунках.

— Батько залишив мені половину квартири. А ця людина — чужий, — спокійно відповіла Оленка.
— Ти ж мусиш розуміти… — почала Галя. — Він живе тут десять років. Він теж вкладався у цю оселю. Допомагав, як міг.

Оленка ледве стримала смішок.

— Допомагав? Коли саме, мамо? Коли стояв біля плити й читав мені лекції про те, як правильно смажити картоплю, хоча навіть яєшню сам зварити не зміг би?
— Ну, може, не грошима, — прошепотіла мати. — Але ж він — частина родини. Ти ж сама його татом кликала.

Оленка спрямувала погляд на магнітики на холодильнику. Старі, з містами, купленими ще з батьком. Колекція перестала рости, коли в хаті осів Віктор.

— Один раз назвала, щоб ти не сумувала, — тихо проговорила вона. — У чотирнадцять. А він потім цим, як прапором, махав.

В голові спалахнуло спогад: вона повертається додому, стиснувши кулаки. Усі пішли в кіно, її ж не пустили. Віктор заявив, що «дівчина має сидіти вдома, а не блукати».

— Чому?! Усі йдуть!
— Знаєш, Олю. За моїх часів діти з батьками не сперечались. За такі витівки ременем нагодовували.

Він не підвищив голосу, але слова впились у горло ніжним холодом. Тієї ночі вона не плакала. Просто лежала, зарившись у подушку, поки він бурчав у кімнаті:

— Зіпсувала ти її. Виросла принцеса. Гроші на неї летять, а віддачі — нуль. За моїх часів…

Оленка стиснула кулаки. Потім були й інші дурниці: що ходить «як потріб», що «багато їсть», що «балакає дурниці». Він командував нею, немов служницею у своєму домені.

Але вона зрозуміла: він просто виливав на неї злість. На роботі його ніхто не слухав, та й сам він туди не поспішав. А вдома міг гаркнуть, стукнути кулаком, грати роль голови сім’ї.

— Мамо… — Оленка повернулась до теперішнього. — Половина квартири — моя. Законно. Пам’ятаєш? Віктора в документах немає.
— Олю, ти не розумієш. Якщо продамо і поділимо на двох, Віктор… Він сприйме це як зраду. Він же майже вважає тебе донькою.
— Ага. О, знайдемо рішення! Я продам свою частину комусь, і він буде «майже татом» ділити кухню з чужим — ось і зради не буде.

Галя замовкла. Вдихнула. Очі заплющила. Губи задрижали. Вона боялася лишитися сама.

— Він же стільки років тут… — прошепотіла. — Вкладав душу. Невже не відчуваєш?
— Відчуваю. Відчуваю, що якщо не відстою своє зараз — ніхто не відстоїть. А ще відчуваю, що так само колись перетворюсь на тебе. Посаджую на шию дітям мужика і буду скаржитись.

Вона пішла. Не могла більше дихати цим чужим повітрям.

На вулиці тільки починалась весна. Автобузи дзижчали біля зупинок. Діти їли морозиво. Хтось цікавив каблуками. Життя йшло далі, ніби в тій квартирі на п’ятому не сталося маленького землетрусу.

Після розмови Оленка майже тиждень не дзвонила матері. Навіщо спілкуватись із тим, хто лише повторює чуже луно?

Вона зосередилась на справі. Знайомий рієлтор допоміг: квартира в частках, вона хоче продати свою частину, щоб купити однокімнатну. Хоч би кімнату — аби не орендувати. І не жити по сусідству з матір’ю й Віктором.

Покупець знайшовся швидко. Чоловік після розлучення, шукав тимчасове житло. Вів себе чемно, тихо. Навіть не довів Галю до істерики — що вже диво.

Звісно, мати вилила злість на доньку. Щойно покупець вийшов, Оленці посипались голосові:

— Олю… Ти зараз не просто квартиру продаєш. Ти продаєш родину.

Вона слухала мовчки, а повідомлення лізли й лізли. І в якийсь момент вона справді почала відчувати себе зрадницею. Чи правильно вона робить? Життя з сусідами — не цукор. Але де тоді жити їй? Вічно платити за оренду, маючи нерухомість?

Вона набрала батька. Вони спілкувались рідко. Він жив у іншому місті, мав нову родину, але коли ставало важко, вона дзвонила. Не скаржилась, а просто хотіла почути розсудливий голос.

— Привіт, тату. Пам’ятаєш квартиру, яку оформив на мене й маму?
— Звісно. А що з нею?
— Мама хоче, щоб її новий чоловік отримав частку від продажу. Мовляв, «він десять років тут жив».

Той кінець дроту замовк. Потім — стомлений зітхання.

— Слухай, я ж не просто торгувався з твоєю мамою. Не платив аліменти, але думав — даю тобі старт. Тобі, не їй. Щоб колись квартира була твоєю. Щоб не орендувала, не залежала. А хто там тепер живе — це вже її вибір.

Для Оленки це було несподіванкою. Вона завжди думала, що їй наВона глянула на вивіску ще раз, усміхнулась і пішла далі — тепер уже без колишнього тягаря, бо знала, що зробила правильний вибір.