Зважай на своє майбутнє, якщо ти віддаси невинну дитину свого чоловіка в притулок…

“…Подумай, як далі житимеш, якщо неповинну дитину твого чоловіка – Даринку – віддаси до дитячого будинку…”

Вихідний, можна повалятись. Але Олена потянулась, зкинула ковдру й підвелась. Умилась, заварила свіжу каву, потім пила дрібними ковтками, дивлючись у вікно на сумний двір з обдертими деревами й калюжами після дощу. Небо затягнуте сірою пеленою, ось-ось посиплеться дрібний сніжок.

Але вийти треба – хоча б винести сміття. Набридло сидіти вдома й жаліти себе. Нічого не зміниш, Ігоря не повернеш. Коли вмирає близька людина, здається, що частина тебе померла разом із ним. Олена відчувала порожнечу всередині, яка, як вона не намагалась, нічим не заповнювалась. Час не лікує – він заганяє біль глибше, стирає спогади. Вона втомилась від болю, нуди й сліз. А як жити, якщо Ігоря більше немає? Заради чого?

Вони познайомились у інституті. На першій же лекції він сів поруч. Хлопець із живим, цікавим поглядом, так само, як і вона, дивлючись на світ із захопленням. Потім разом бігали коридорами, шукаючи потрібні аудиторії, разом у перервах мчали до їдальні.

На п’ятому курсі вони вже розуміли одне одного з півслова, немов подружжя, що прожило разом багато років.

— Як я житиму без тебе? Навіть уявити не можу. Здамо державні — і роз’їдемося. Послухай, може, не будемо розлучатись? — одного разу спитав Ігор.

— І що ти пропонуєш? — зустрічним питанням відповіла Олена.

— Виходь за мене, — випалив Ігор.

— Ти робиш мені пропозицію? — серйозно подивилась вона. — Я вже думала, що ніколи не дочекаюсь цього від тебе. А от візьму й погоджусь.

— Насправді? — зрадів Ігор.

— Чому ти радієш? Для шлюбу мало пропозиції й бажання бути разом. Треба кохання.

— Ми з тобою зрослись за час навчання. Хто сказав, що я не кохаю тебе? А ти? Ти любиш мене?

Олена не раз ставила собі це питання – і щоразу відповідала, що любить. Померла б, якби Ігор захопився іншою. Наприкінці серпня вони одружились. Олена жила з батьками, а Ігор приїхав до інституту з невеличкого містечка.

Батьки обох вкладались — і купили молодятам однушку. Не домовившись, обоє вирішили відкласти дітей. Олені здавалось, що все це неначе гра. Але час минав, вони жили разом і були щасливі.

Через два роки Ігор разом із другом Романом відкрили невелику справу. Олена не хотіла ризикувати — залишилась на старій роботі. Та в Ігоря з Романом усе вийшло. Вона теж перейшла працювати до чоловіка, зайнялась бухгалтерією.

Ще через два роки вони купили простоОлена глянула у вікно, де пробивалося перше сонце після довгої зими, і зрозуміла — час почати жити знову.