15 років нашої прихованої історії.

На нашій таємній історії вже 15 років. Я поділюсь нею, адже чоловік вже знає, а отже – можна.

Перед пологами я лежала на збереженні 26 днів – це був своєрідний відпочинок перед безсонними ночами. В одній палаті зі мною була Олена – 21 рік, гарненька, середнього достатку, живе з батьками, дитина не планувалася, батько не радий та й заміж не кличе – звичайна ситуація, і вона не бачила в цьому катастрофи, якось навіть і не обговорювали ми це. Сказала лише раз, що мама хоче онуку, а татові байдуже кого на велосипеді вчити кататися. Мали багато розмов, здружилися, разом ласували смаколиками.

Якось зранку на огляді лікар запитав у неї:
– Ви не передумали?
– Ні, – відповідь була тверда.
– Медсестра принесе бланк. За законом вам буде дано 6 місяців, щоб передумати.
Я про щось подумала, але боялася питати. Перед обідом медсестра принесла документи, і Олена їх заповнила. Від думок у мене вже тріщала голова, і я не могла більше мовчати:
– Що це?
– Відмова.
– Чому!? Ви ж зможете виростити, батьки допоможуть, ти молода, сильна. Навіщо!?
– Народжу ще! А зараз не на часі, він мені не потрібен!

І знаєте, відповідь була холодною…, не було в ньому ні горя, ні жалю до дитини, не було сліз, вона навіть не відвела від мене погляду, а я все дивилась, очікуючи, коли ж вона заплаче – тоді-то я і зможу її переконати! А вона не плакала.
Більше ми з нею не гуляли, майже не говорили.
А я почала мріяти, як би мені забрати цю дитинку до себе. Після першої ночі роздумів, не знаючи куди йде ця її заява, я зранку пішла до свого лікаря. Розповіла як є, і ми пішли до завідувача родильного відділення. І там розповіла. Пішли до головного лікаря. Тут лише я озвучила все:

– Чи можна так зробити, щоб це я його народила, а вона… і не народжувала. Я не знаю як, але щоб він був цілком моїм? Щоб чоловікові і родичам цього всього не пояснювати, просто – я народила двох і все! – а у мене було бурхливе багатоводдя, і ця ідея здавалася мені дуже навіть вдалою.
Лікарі роти пооткривали. Головний лікар закотив очі.
– Що ви таке, милочка! Це ж порушення закону! Мені через вас під суд йти?…

– Ну яка вам різниця?! Придумайте щось! Будь ласка! Навіть якщо ми народимо в різні дати, запишіть потім з моїми родами! Чи ви його продасте комусь? – це вже зовсім було даремно сказано, і ображені медики мене виставили геть.
Цієї ночі Олена народила. Я засмутилася, але в душі сподівалася, що Господь призначив цій дитинці добру долю. Сильно думати про це я собі не дозволяла, аби не доводити себе до сліз і заспокійливо пестила свій великий живіт.
Наступного вечора у мене почалися перейми. Рожала я важко. О 6:55 стала мамою Людочки-лапатульки.
Зразу після пологів до мене, ще розслабленої після пологів, підійшов головний лікар:
– Ви не передумали?
Я не одразу зрозуміла, про що він говорить. А коли зрозуміла, то затрясла головою:
– Ні! Ні! Ні! Не передумала!
Отак я народила двійню – Михайла і Люду. Михасик ссав, як насос, а Людочка була страшенно ледача, але вагу набирала)

У головного лікаря я запитала, чим допомогти відділенню. Він зазначив список і сказав:
– Чим більше, тим краще, цього завжди не вистачає.
Чоловікові я по телефону про двійню не казала. Попросила приїхати до нас. Коли він побачив, не те щоб онімів… – він сів на стілець і попросив води, випив і запитав:
– Так а УЗД.. Гм, ну тепер УЗД… це…, ти вже назвала?
– А ти як хочеш?
– Ну ми ж думали Людою, а ця…, – він різко встав і засміявся, ніби щось згадав, – Давай як діда мого – Михайлом?
Звісно, давай. Я плакала, а він думав – від радості. Так, я і від радості, і від розуміння, що роблю, що брешу йому, що всім збрешу через 2 дні, страшно було.

Я не маю поняття, як вони там все це оформили, але нам все було видано правильно з самого початку – від бірок до виписки з пологового будинку.
21 квітня моїм дітям виповнилося по 15 років. Ми поїхали на риболовлю святкувати. Михайлу подарували спінінг з котушкою, Люді гірський велосипед. Там я вирішила, що розповім чоловікові, тільки твереза не зможу – боюсь реакції, а трохи напідпитку не так страшно. На зворотньому шляху в магазині взяла 2 пляшки вина покрепче. На здивоване запитання чоловіка відповіла “Ну свято ж”. Діти лягли пізно, а я накрила на кухні продовження бенкету. Коли залишилося на дні з другої пляшки, розповіла. Іван слухав, потім сказав:

– Не вірю.
– Ось тобі хрест! – кривий п’яний хрест, жах!
Наступного вечора він перепитав:
– Це правда?
– Так, – тепер я не така смілива була, голова висіла нижче плечей.
Ми довго розмовляли, я плакала. Як камінь з душі знявся, чоловік мене зрозумів.

– Ну ти… даєш! Михайло, Люда, йдіть сюди! – діти підійшли, а я завмерла. – Мама ваша сильна і мудра жінка! Ви з нею обережніше, і по-дружньому усміхнувся.