Дивилася довго і не могла повірити своїм очам – це був мій колишній!

Машина у Андрія тепла, і сам він чудовий водій, так що мені з ним спокійно. Я знайшла радіохвилю з хорошою музикою і, відкинувшись на спинку сидіння, милувалася засніженим пейзажем.

Ми з Андрієм поверталися з турбази і вирішили скоротити шлях – звернули на стару дорогу. Засніжена дорога здавалася безлюдною, до того ж стояв мороз градусів двадцять п’ять.

Машина у Андрія тепла, і сам він чудовий водій, так що мені з ним спокійно. Я знайшла радіохвилю з хорошою музикою і, відкинувшись на спинку сидіння, милувалася засніженим пейзажем.

– Навіть зустрічних не трапляється, – сказав Андрій, – майже глухе місце.

Раптом попереду на трасі побачили машину. Андрій зменшив швидкість і зупинився. З машини вийшов чоловік і майже кинувся нам під колеса.

– Біда у людини, бензин закінчився, треба допомогти, – сказав Андрій.

Я мовчки дивилася на водія іншої машини – не помічає мене. Я не бачила його три роки, – це був мій колишній чоловік. Він пішов, коли я натрапила на смс-ки в його телефоні.

Я пам’ятаю, як він кричав, що не повинна була так робити, що цим я сама себе принизила. З яким гордим виглядом збирав свої речі, тому що йому неприємно жити з жінкою, яка перевіряє його телефон. А я і не перевіряла, просто вийшло так, неможливо було не помітити очевидне.

Він наплював на всі наші прожиті разом роки, не посоромився нашого вісімнадцятирічного сина, – подав на розлучення і поділ майна. Я вже тоді знала, що зустрічається з дівчиною на п’ятнадцять років молодшою за нього. Через півроку після розлучення вона народила хлопчика, – це єдине, що я дізналася про них, і більше його не бачила.

Мені насилу вірилося, що зараз на цій, майже занедбаній дорозі біля заглухлого автомобіля, возився мій колишній чоловік, колись мене сильно образив.

Дверцята автомобіля розчинилися і з них вийшла його дружина, притискаючи до себе дитину, – було помітно, що їй холодно. Я відчинила двері машини, щоб впустити їх, вона посадила хлопчика на заднє сидіння, привітавшись і ще не встигнувши розгледіти мене, сіла сама.

Підскочив мій колишній:

-Зігрійтеся, – сказав він молодій дружині, – скоро поїдемо. – Дякую, вік не забуду, що зупинилися і виручили, – і тут він підняв очі, адресуючи мені свою подяку, і поперхнувся власними словами. Обличчя витягнулося від подиву, – зовсім не очікував в цьому місці зустрітися зі мною.

Миттєво на його обличчі з’явилася гординя, як тоді, коли він йшов від мене:

– Виходь з машини, – сказав він дружині з дитиною, яка заплескала своїми накладними віями, не розуміючи, навіщо з тепла на мороз, та ще й з дитиною.

– Давай-давай, – квапив він.

І тоді вона знову глянула на мене і, нарешті, згадала нашу випадкову зустріч ще до розлучення в супермаркеті. Тоді у неї жоден мускул на обличчі не здригнувся, коли побачила мене, законну дружину. І тепер винувато посунулася до дверей, щоб вийти.

Я не знаю, які почуття керували мною в той момент, але пам’ятаю, що вискочила з машини і майже наказала:

– Так, назад в салон зігрівати малюка! – Я взяла її під лікоть і наполегливо направила в теплу машину, зачинила дверцята і, незважаючи на пісне обличчя колишнього, сіла на переднє сидіння.

Тим часом Андрій допоміг заправити машину, а жінка мого колишнього чоловіка з дитиною сиділа на відстані витягнутої руки від мене. Я повернулась: хлопчисько глипнув на мене, розглядаючи незнайому йому людину. Дитина була схожа на чоловіка.

Як і наш спільний син, – він теж схожий на чоловіка, тільки вони не спілкуються. Я згадала, як гордовито він розповідав по телефону комусь із знайомих, що у нього тепер нова машина буде, нова дружина і взагалі нове життя.

Так мовчки ми і просиділи в машині, а потім вона перебралася в свій автомобіль, сказавши мені тихо: – Спасибі.

Колишній навіть не глянув у мою сторону, а мені й не треба його погляди. Півтора року я зустрічаюся з Андрієм, – розлученим, який усвідомив помилки минулого шлюбу, відпустив свої образи. Ми обоє вільні і нам добре. Ми просто зустрічаємося. У нас не було розмови про спільне життя, мені здається, це повинно прийти само собою, і я не мала жодних ілюзій.

– Все нормально? – запитав Андрій, продовживши шлях. – Ти чомусь задумана.

– Все добре, рада, що людям допомогли.

Я не стала говорити, що зустріла колишнього чоловіка з новою сім’єю, мені не хотілося тягти минулі чвари в наші стосунки з Андрієм. Що стосується колишнього, то моя думка не змінилася: так і залишилася в ньому його гордовитість. Заради своєї гордині він готовий був сьогодні витягнути дружину з дитиною на мороз тільки тому, що в ній сиділа я. І тільки моє втручання завадило.

Я не вважаю себе благодійницею, матір’ю Терезою, що пустила погрітися колишню суперницю. Це сталося само собою, просто так повинно бути. І, напевно, якщо б він витягнув їх з машини, мені було б не легше на душі. А так … виходить, ніби щось відпустила від себе, щось далеке, але образливе.

Ми під’їхали з Андрієм до мого будинку, хвилин десять сиділи в машині, відчуваючи, що не хочеться розлучатися.

– Слухай, знаєш, що подумав, – Андрій глянув на мене, потім торкнувся рукою до мого волосся, прибираючи пасмо з обличчя, – давай одружимося.

І мені стало так тепло і добре від його спокійного голосу, від його продуманих, серйозних слів. Це було зовсім по-іншому, не так, як багато років тому мені робив пропозицію мій колишній чоловік, коли ми були молоді, імпульсивні й підвладні швидше інстинкту, ніж голосу розуму.

– От я дурень! – Спохватився Андрій. – А квіти, а припасти на одне коліно? – став він лаяти самого себе.

– Потім, – заспокоїла його я, – все потім, – і потягнулася до його губ, занурившись в світ тихого і зрозумілого мені щастя.