Дякую, але в таку відпустку я не прагну!

Вдячно, але в таку відпустку я не хочу!

– У мене класна новина! – оголосив із порога Олексій, заходячи в квартиру. – Ми їдемо відпочивати!

Марічка, проте, сприйняла новину без особливого ентузіазму. І це її саму здивувало. Адже Льошка давно вже говорив про спільний відпочинок десь на березі теплого моря, куди так хотілося вибратися з вологого сирого мегаполіса… І ось, схоже, плани нарешті стали наближатись до реальності. Де ж довгоочікувані емоції?

Льоша, схоже, теж помітив не веселий настрій дружини. Насупився:

– Маш, ти що? Вже передумала?

– Та ні, – Марія зітхнула, намагаючись зрозуміти, в чому, власне кажучи, справа. – Просто… Ладно, розкажи, куди плануєш їхати?

Льоша тут же почав захопливо описувати своє бачення спільного відпочинку. Індія, тропічний рай, заповідні острови, варани…

– Комодські варани, уявляєш? – із захопленням говорив чоловік. – Весь час мріяв на них подивитися!

Маріка не могла уявити. Вона бачила згаданих варанів тільки на картинках в інтернеті, де вони здалися їй жахливими й небезпечними. Дивитися на цих гігантських ящірок вона не мала жодного бажання.

– Льош… – нерішуче вставила вона, – а може, все ж таки в Туреччину? Ну, по класиці – все включено, готель, пляж, аніматори… Шведський стіл, а? Ми ж відпочивати летимо, а не життям ризикувати.

– В якому сенсі? – швидко насупився Олексій. – Які ризики? Екскурсії проводить досвідчений гід, він не дозволить нічого такого трапитися.

Марія тільки махнула рукою. “Такого”, може, й не дозволить. Але для неї це точно буде не відпочинок. Вона б хотіла лежати на пляжі, засмагати і пити лимонад, а не бігати з фотоапаратом за варанами. Але левову частку бюджету будь-якої поїздки забезпечував Олексій, тому їй доводилося прислухатись. І погоджуватись.

Чоловік ще довго щось розповідав – про те, як круто буде пожити в тростниковому бунгало на березі моря, які страви національної кухні варто спробувати, куди поїхати…

Марічка слухала краєм вуха. Льошка, як зазвичай, уже все вирішив. Її голос тут значення не має.

Власне, так було завжди. Льоша все вирішував сам – яку побутову техніку купити, в який дитсадок віддати Ванька, який колір шпалер вибрати. Так, він був розумним і вмів вибирати хороше. Але якщо на колір шпалер Марії було, по великому рахунку, все одно, то на справи, що стосувалися їх спільного дозвілля, вона так просто махнути рукою не могла.

Втім, до недавнього часу Марія у всьому погоджувалась із чоловіком. Їздила на червоній машині, хоча ненавиділа червоний колір. Відпочивала в дивних місцях на зразок Карпат та Кавказу, хоча сама надала перевагу б пляжу у Затоці. Їздила в аквапарк, а не в ботанічний сад. І так далі, і тому подібне.

Спочатку Марічка намагалася переконати себе в тому, що так і треба. Що чоловік просто намагається розширити її горизонти, витягти з зони комфорту і так далі.

Льошка дійсно був дуже активним – завжди, скільки вона його знала. Відкритим новим віянням, новій моді і захопленням. Маріка ж була консервативною. Але її батьки в один голос захоплювались, бачачи, скільки всього нового і цікавого вміє Льоша. І цю трійцю Марії жодного разу ще не вдавалося переконати.

З часом вона сперечатися перестала взагалі. Намагалась полюбити нав’язуваний їй спосіб життя. Стала на лижі під керівництвом чоловіка. Ледь не зламала ногу, але навіть день у травматології не переконав Льошку, що дружина – не спортсменка. Почала ходити в басейн, хоч з дитинства не любила воду і навіть на морі надавала перевагу тільки “зайти і вийти”, злегка намочивши ноги.

Таких прикладів було безліч. І якщо спочатку нові заняття дійсно приносили в життя Марічки щось незвичайне, то поступово ця новизна поступилася місцем смутку.

Марія не розуміла, що з нею відбувається. Льошка був усе так само активний та натхненний, фонтанував новими ідеями, одна шаленіше за іншу. Знаходив способи втілювати свої мрії. А Марія просто йшла за ним, як прив’язана.

Іноді їй дійсно здавалося, що вона прив’язана. Що вона – вже не самостійна особистість, а якийсь додаток, якому належить думати так, як думає Льоша, любити те, що любить Льоша, і так далі.

– Ладно, – нарешті втомлено видихнула вона. – Ти вже все вирішив і спланував. А мене запитати?

Льоша лише махнув рукою. Мовляв, для твого ж блага стараюся, а ти не цінуєш!

– Ну, запитав би я, і що? – сказав чоловік. – Ти б знову мене в свою цю інертну Туреччину потягнула!

– “Знову”? – вигукнула Марічка. – Що значить “знову”? А ми хіба там хоч раз були?

Льоша відкрив рот, щоб відповісти, але не встиг. Дружину понесло:

– Хоч раз ти запитав мене, де я хочу відпочивати, як жити, який автомобіль водити?! Ні! Сам все вирішив! Машка то, Машка це, роби так, захоплюйся цим, а навіщо? Щоб тобі зручно було? Щоб перед друзями похвалитися, дивіться, яка у мене дружина розумниця-спортсменка, і як ми з нею у всьому співпадаємо? Так, чи що? Чи мрії свої втілювати?! А про мої мрії ти запитав? Вдячно, але в таку відпустку я не хочу!

Марія зупинилася. Десь у горлі стояв тугий комок, а на очі вже починали навертатися сльози.

– Маш, але ж я тебе люблю… – Льоша, здавалося, був розгублений і засмучений таким несподіваним натиском з боку завжди тихої і покірної дружини.

– Ні! – різко заперечила Марія. – Коли люблять людину – так себе не ведуть! Коли люблять, питають, чого улюбленому хочеться. Про що він мріє. А не чешуть об нього своє его!

Відчувши, що сльози ось-ось поллються з очей бурхливим потоком, Марія вискочила з кімнати.

“Все, з мене досить! Нехай сам своїх жуків і варанів фотографує, якщо вони йому важливіші за дружину!”

***

Марічка сиділа на кухні і мовчки дивилася у вікно. Вона майже заспокоїлася, принаймні, перестала плакати. Багато всього поганого встигла подумати про чоловіка, позлилася, поплакала, знову позлилася. Здавалося, заспокоїлася, але десь в серці все одно залишилися образа і біль.

Двері грюкнули, а через секунду на порозі кухні з’явився Олексій. Мовчки поклав на стіл папери.

– Що це? – Марія підняла погляд на чоловіка, здивовано блимаючи очима.

– Нові квитки, – спокійно сказав Льоша. – Я обміняв. Ми летимо до Одеси.

– Правда? – посміхнулася дружина, а про себе подумала, що даремно стільки років терпіла і мовчала.

Марічка моргнула і з вдячністю подивилася на нього, а чоловік обійняв її і поцілував у верхівку.

– Прости дурня. Я люблю тебе, Машуню.