Ми розлучилися місяць тому. Невже ти забув?

“Ми розлучилися з тобою ще місяць тому. Ти нічого не забув?”

– Павле, ти не забув, що сьогодні останній день, коли ти живеш у моїй квартирі? – спитала його Ліка.

– Тобто як? Вже?

– Так, а чому тебе це дивує? Ми домовлялися, що до 26 травня ти знайдеш собі житло, а поки можеш пожити тут.

– Якось час швидко пролетів…

Справа була в тому, що Павло і Ліка розлучилися місяць тому. Але її колишньому чоловіку було ніде жити. Не знаходив відповідне житло. Або не намагався? Це вже зовсім інше питання.

– Не забивай мені голову. Завтра ти виїжджаєш!

– Але куди?

– Не знаю. Це вже не мої проблеми.

Павло миттєво вскочив з крісла.

– Як же так, Ліка? Ми ж сім’я.

– Ми? Так уже жодних “ми” немає. Ми розлучилися місяць тому. Ти нічого не забув?

– Кажу ж, час летить дуже швидко.

– Ще раз… Не мороч мені голову.

Насправді Павлу справді було нікуди йти. Друзів не залишилося, адже з багатьма звела доля. А хтось виявився не найприємнішою людиною.

Родичі живуть в області, а до знайомих явно ночувати не підеш. І як тепер бути? Єдина надія була переконати Ліку.

І якщо переночувати ще можна на вокзалі, то була ще одна причина, чому її колишній чоловік не хотів покидати квартиру.

– Ти знаєш, а я до останнього сподівався.

– На що?

– Що ми ще будемо разом.

Тут Ліка розсміялася, а Павло образився.

– Невже я сказав щось смішне?

– А тобі самому не смішно?

– Мені ні.

– А мені так. Слухай, досить вже грати комедію і поводитися, як діти. В кінці кінців, ми дорослі люди.

– Ось саме! Тому я і хочу поговорити по-дорослому. Ліка, ти зрозумій, через дурниці ми розлучилися.

Колишня дружина навіть підняла брови від подиву.

– На твою думку, постійно обманювати людину – це дурниці?

– Ні, я не це мав на увазі.

– Я тебе зрозуміла!

– Та ні ж! Ми погарячкували, таке трапляється. Ліка, але ми ж можемо почати все з початку. Будь ласка!

Ліка була просто вражена таким. Тільки вона одного зрозуміти не могла – її колишній чоловік сходить з розуму чи йому справді жити ніде.

– Я сказала, досить мені морочити голову. Збирай свої речі. Завтра ти залишаєш цю квартиру.

Та Павло ніяк не втихомирювався. Він продовжував стояти на своєму і приводив нові і нові аргументи. Один з них став просто нонсенсом!

– Як ти не розумієш, я ж залишився вірний тобі!

– Це ти зараз до чого?

– А до того, що з моменту нашого розлучення я ні з ким і ні з ким.

Тут вже Ліка схопилася за голову. Здається, Павло дійсно почав втрачати розум.

– Мені то яке до цього діло? Якщо чесно, зовсім не цікавить з ким ти там спиш!

– А мене це хвилює. Ну, не можу я Ліка ні з ким, крім тебе. І з тобою зараз не можу… Тому що…

Тут Ліка перервала його.

– Так, все, не продовжуй.

Вона зібралася і пішла прогулятися. Тільки б очі не бачили цього Павла.

Насправді сталося ось як. Розлучитися з ним вона планувала давно. Але весь час відкладала, бо якось було шкода. Все-таки прожили вони разом 5 років і було важко прийняти таке рішення.

Однак постійна брехня чоловіка не давала їй спокою. Тим більше, брехав він щодо роботи. Весь час вигадував, що начальник підвищив і став він тепер на престижній посаді працювати. А насправді залишився таким самим рядовим менеджером з зарплатою 20 тисяч гривень на місяць. Це і стало останньою краплею в їхніх стосунках.

Навіщо було брехати? Незрозуміло!

Ліка розмірковувала протягом всього вечора. Їй не хотілося йти додому. Тому вона вирішила залишитися у подруги. Звичайно ж, Павло обірвав їй весь телефон дзвінками. Але трубку вона брати не збиралася, точно так же, як і звітувати перед ним.

– Я не розумію, Ліка. Ну, що ти за мати Тереза така?

– У якому сенсі?

– Та я про твого Павла. Сама ж винна. От тепер він з’їжджати і не хоче.

– Так, вже. Сама розумію, що погарячкувала. Ну, не виганяти ж на вулицю…

– Так завтра все одно виженеш. Чи ні?

– Вижену. Тому що слово завжди тримаю.

– Шкодуєш?

– Ні, нема чого шкодувати. Я же не дитину виганяю, а дорослого чоловіка, який сам в стані розібратися зі своїм життям.

Наступного дня Ліка повернулася додому, але так і не побачила валізи колишнього чоловіка у свого порогу.

– Ти все ще тут?

– Ліка! Де ти була? – вигукнув Павло.

– Це тебе вже не стосується.

– Ти ночувала у чоловіка?

– Ще раз повторюю: не твоє діло! Збирай речі і забирайся звідси!

Тут Павло почав ледь не ходити довкола колишньої дружини.

– Ліка, послухай, ну, я правда так не можу. Я ж хвилювався за тебе!

– Досить! Забирайся, я сказала.

Але на Павла, здається, не діяли її слова. Або ж він робив вигляд, що не чує її.

– Я ж тобі вірність зберігаю, як ти не розумієш?

Ліка зрозуміла, що ця розмова безсенсова і ні до чого не приведе.

– У тебе 5 хвилин. Інакше телефоную в поліцію.

Але Павло не повірив і Ліці довелося зробити те, що вона обіцяла. Колишнього чоловіка швидко вивели з речами на вихід. Тому що в цій квартирі він не мав жодної частки і прописаний тут не був.

Добре, що Ліці ця житловплощава дісталася у спадок. Страшно навіть уявити, що могло бути, якби квартира належала їм обом.

При такому розкладі Павло б точно звідси ніколи не виїхав. А чому, дуже зручно. У нього ж завжди був на всі залізний аргумент. Він вірний колишній чоловік…