Ти знову подарував тільки мамі, а про мене забув?

– Ти знову купив подарунок тільки для своєї мами, а про мене забув? – з гіркотою сказала Ганна.

Квартиру наповнювали аромати мандаринів і кориці в передноворічний вечір. Ганна, у новому шовковому шарфі, чаклувала над святковим столом. Ольга Петрівна, елегантна у хустці з традиційним українським орнаментом, допомагала їй з салатами.

Сніг, мов великі пластівці, покривав київські вулиці білою ковдрою. До Нового року залишалися всього два дні. Ганна стояла біля вікна їхньої з Петром квартири на дванадцятому поверсі, бездумно спостерігаючи за снігопадом. Десь вдалині миготіли вогники святкових гірлянд, а в сусідніх вікнах вже красували прикрашені ялинки.

На журнальному столі лежала невелика коробочка, перев’язана золотою стрічкою – подарунок для свекрухи. Ганна сама обрала його: витончену українську хустку з традиційним візерунком. Ольга Петрівна давно мріяла про таку. “Лише б Петрові сподобався вибір”, – подумала Ганна, ще раз поправляючи бантик на упаковці.

Звук повороту ключа змусив її здригнутися. Петро увійшов, тримаючи в руках велику сумку з дорогого магазину.

– Уявляєш, ледве встиг! – збуджено проказав він, струшуючи сніг з пальто. – Останній екземпляр залишився. Мама буде в захваті!

Ганна застигла. Серце пропустило удар.

– А що там? – спитала вона, намагаючись, щоб голос звучав невимушено.

– Той самий кашеміровий кардиган, який вона запримітила в “Весні” місяць тому. Пам’ятаєш, вона говорила? – Петро дістав з сумки розкішну річ кольору темного шоколаду.

Ганна пам’ятала. Як і те, що коштував цей кардиган майже половину її місячної зарплати. А ще вона пам’ятала, як два тижні тому показувала чоловіку шовковий шарф, що їй сподобався… Він тоді неуважно кивнув і перевів розмову на іншу тему.

– Ти знову купив подарунок тільки для своєї мами, а про мене забув? – слова вирвались самі собою, просякнуті гіркотою багаторічної образи.

Петро застиг з кардиганом у руках. На його обличчі промайнуло здивування, яке змінилося легким роздратуванням.

– Ганно, ну ти ж знаєш, як мама важлива для мене, – він обережно поклав кардиган назад у пакет. – Вона у мене одна. І потім, ми з тобою не домовлялися щодо подарунків цього року…

Ганна відвернулася до вікна. За склом продовжував падати сніг, такий же холодний, як і пустка всередині.

– Ми ніколи не домовляємося, Петре. Ти просто кожного разу… – вона не договорила, відчуваючи, як зрадницьки тремтить голос.

У передпокої знову дзвеніли ключі – прийшла Ольга Петрівна. Вони домовилися сьогодні разом обговорити новорічне меню. Ганна швидко провела рукою по очах і натягнуто усміхнулася.

– Ой, як добре, що ви обоє вдома! – Ольга Петрівна увійшла, несячи пакет з мандаринами. – Я тут подумала: може, салат “Мімозу” зробимо? Як минулого року?

Ганна механічно кивнула, уникаючи зустрічі поглядом із свекрухою. У горлі стояв клубок, а руки, які ховали подарунок з журнального столика, ледь помітно тремтіли.

– Мам, давай я допоможу, – Петро підхопив пакет з мандаринами, але Ольга Петрівна застигла в дверях, уважно дивлячись то на сина, то на невістку.

– Щось сталося? – тихо запитала вона. За п’ятнадцять років сімейного життя сина вона навчилася відчувати напруженість між молодими.

– Нічого, – занадто швидко відповів Петро. – Все гаразд.

– Так, все чудово, – Ганна не стримала гіркої іронії. – Як завжди. Петро ось мамі подарунок купив. Кардиган. Той самий, з “Весни”.

Ольга Петрівна зблідла, коли до неї дійшов сенс того, що відбувається.

– Пете, але ж ми говорили… – почала вона.

– Мам, не починай, – перебив її син. – Я хотів зробити тобі приємне. Що в цьому поганого?

Ганна різко повернулася до чоловіка:

– Погано те, що ти не бачиш далі власного носа! П’ятнадцять років, Петре. П’ятнадцять років я відчуваю себе на другому плані. Кожне свято, кожен вихідний – все обертається навколо мами. Її бажання, її плани, її подарунки…

– Ганно, дівчинко моя… – Ольга Петрівна крокнула до невістки, але та відступила.

– Ні, ви тут ні до чого. Це все він, – Ганна махнула рукою в сторону чоловіка. – “Мама важлива для мене”, “Мама у мене одна”… А я хто? Так, додаток до сімейного життя?

– Ти несправедлива! – спалахнув Петро. – Я що, мало для тебе роблю?

– Робиш? – Ганна гірко усміхнулася. – Ти навіть не пам’ятаєш, що я тобі казала два тижні тому. Про шарф, що мені сподобався. Ти кивнув і тут же забув. А мамин кардиган пам’ятаєш чудово!

У кімнаті нависла важка тиша. Лише тікання годинника на стіні відмірювало секунди напруженого мовчання.

– Я… мабуть, піду, – тихо сказала Ольга Петрівна. – Меню обговоримо завтра.

– Мам, залишайся… – почав був Петро.

– Ні, синку. Вам треба поговорити. Давним-давно потрібно було.

Вхідні двері тихо зачинилися за свекрухою. Ганна завмерла у вікна, обійнявши плечі руками – стара звичка, що з’являлася, коли на душі особливо важко.

Натомість, щоб йти додому, Ольга Петрівна попрямувала засніженою вулицею. Сніжинки падали на обличчя, розчиняючись у непрокликаних сльозах. “Як же я була сліпа всі ці роки…” – пролетіло в голові.

Телефон у кишені завібрував. Петро.

– Мам, ти де? Я за тобою спущусь.

– Я в скверику, біля лавочки, – відповіла вона. – Знаєш, нам дійсно потрібно поговорити.

За п’ять хвилин Петро, накинувши куртку прямо на домашній светр, вже сидів поруч з нею. Сніг продовжував падати, покриваючи їхні плечі білою ковдрою.

– Синку, – Ольга Петрівна взяла його за руку. – Пам’ятаєш, як у дитинстві любив складати пазли?

– Причому тут це? – здивувався Петро.

– Тим, що ти завжди починав з найяскравішого фрагмента. А потім не міг скласти загальну картину, бо не бачив, як пов’язані всі деталі.

Вона замовкла, збираючись з думками.

– Ось і зараз ти бачиш тільки один яскравий шматочок – свою любов до мене. Але сім’я, Петре, це ціла картина. І Ганна – її важлива частина.

– Мам, але ж я люблю Ганну! – заперечив він.

– Любиш. Але чи показуєш ти їй це? – Ольга Петрівна зітхнула. – Знаєш, що найстрашніше для жінки? Відчувати себе невидимою. Особливо для коханої людини.

Петро мовчав, дивлячись на падаючий сніг.

– Ти думаєш, мені потрібен цей кардиган? – продовжила мати. – Мені потрібно, щоб мій син був щасливий. А це можливо, якщо щаслива твоя дружина. Я ж бачу, як вона старається для нашої родини. Готує мої улюблені страви, пам’ятає всі важливі дати, навіть ця хустка…

– Яка хустка?

– Що вона для мене обрала. Я випадково побачила на столику, коли заходила. Українська, саме така, про яку я мріяла.

Петро закрив очі рукою:

– Господи, який же я дурень…

– Не дурень, синку. Просто… захопився одним фрагментом і забув про цілу картину.

Повертаючись додому, Петро зупинився біля “Весни”. Вітрини сяяли святковою ілюмінацією, відображаючись у щойно випалому снігу. Той самий шовковий шарф все ще був там, наче чекав на нього.

У квартирі панувала тиша. На кухонному столі стояла чашка з охолодженим чаєм – Ганна навіть не допила його.

– Ганно? – покликав він, заглянувши в спальню.

Вона лежала поверх покривала, відвернувшись до стіни. Плечі трохи тремтіли.

– Пробач мені, – тихо сказав він, сідаючи на край ліжка. – Я був сліпим дурнем.

– П’ятнадцять років сліпим? – глухо відгукнулася вона, не повертаючись.

– Так. І кожного року – дурнем, – він обережно торкнувся її плеча. – Знаєш, мама щойно сказала одну річ… Про пазли. Про те, як я завжди застрягав на одному яскравому фрагменті і не бачив цілої картини.

Ганна повільно повернулася. Очі були червоні від сліз.

– Я так звик вважати, що маю бути ідеальним сином, що забув бути хорошим чоловіком, – він дістав з пакета шарф. – Впізнаєш?

Вона піднялася на лікті, недовірливо дивлячись на переливаючийся шовк.

– Петре, не треба. Не через шарф…

– Знаю, – він взяв її за руку. – Справа не в подарунках. Справа в тому, що я не бачив, як ти піклуєшся про нас обох. Про маму теж. Ця хустка, що ти обрала… Вона ж ідеальна, правда?

По її щоці скотилася сльоза.

– Я просто хочу відчувати, що теж важлива для тебе. Не на словах, а…

– На ділі, – закінчив він. – І я постараюся це довести. Не тільки сьогодні. Кожен день.

Квартиру знову наповнили аромати мандаринів і кориці. Ганна, у новому шовковому шарфі, чаклувала над святковим столом. Ольга Петрівна, елегантна у традиційній українській хустці, допомагала їй з салатами.

– Ганно, у тебе “Олів’є” завжди особливий виходить, – усміхнулася свекруха. – Навчиш своєму секрету?

– Звичайно, – Ганна зазначила, що усміхається у відповідь зовсім щиро. – Я додаю трохи яблучного оцту до майонезу. Бабусин рецепт.

Петро, спостерігаючи за ними, дістав телефон і непомітно зробив фото: дві найважливіші жінки у його житті, схилившись над святковим столом, такі різні і водночас такі рідні.

– Пані, – він прокашлявся, привертаючи увагу. – Поки не розпочався бій курантів, я хотів би дещо сказати.

Він дістав два конверти.

– Мам, це тобі, – протягнув перший конверт. – Поїздка до санаторію, про який ти мріяла. На два тижні, навесні.

Ольга Петрівна притиснула руку до грудей: – Петрику…

– А це, – він повернувся до Ганни, – нам з тобою. Подорож до Венеції, на річницю весілля. П’ятнадцять років – серйозна дата.

Ганна застигла з серветкою в руках: – Але ж ти казав, що весною багато роботи…

– Робота зачекає, – він обійняв її за плечі. – Я так багато втрачав, надаючи значення неважливим речам. Час надолужувати.

За вікном гучно розірвався перший новорічний салют. Різнокольорові іскри відображались в очах Ганни, роблячи їх вологими і блискучими.

– З наступаючим, мої рідні, – тихо сказала Ольга Петрівна, дивлячись на них. – Нехай цей рік стане початком чогось нового. Чогось справжнього.

Ганна пригорнулася до плеча чоловіка. Кашеміровий кардиган так і залишився лежати в шафі, але це вже не мало значення. Важливіше було тепло, що розливалося в серці, – тепло розуміння, що нарешті все стало на свої місця.