Connect with us

З життя

Та невже, хіба це лихо?

Published

on

— Та ну перестаньте, що це за біда…

Зіткнулася в коридорі з Оленою, нашим фінансовим директором, вона показала картонну коробку.

Я питаю:
— Зарплату з банку привезла?
— Ні, це мені у пробці подарував старий друг (на коробці напис: «Медтехніка»)
— На що він натякає?

— Ні на що, просто я його так давно знаю, що й сама можу йому навіть дезодорант подарувати, і він щиро зрадіє. Познайомилися ми в 98-му. У мене тоді були великі неприємності з машиною. Молода була, нерозумна і купила на свою голову Toyota у перегонщиків, а там номери агрегатів перебиті, розмитнення липове, та ще й знайомі міліціонери взяли гроші, обіцяли допомогти, але нічого не зробили. Останньою краплею було те, що даішникам по дорозі витрусила з гаманця останні гривні, щоб не евакуювали.

Загалом, машина дорога, а тепер тільки на запчастини… Заїхала в свій двір, припаркувалася біля смітників, сиджу, їм рогалики з маком і плачу. Не хочу в такому стані з’являтися вдома…
Стукають у вікно, відкриваю. Чоловік із лопатою в оранжевій жилетці вибачається і весело так каже:

Не могли б ви від’їхати на п’ять метрів? Ми зараз тут перед сміттєвими контейнерами майданчик асфальтуватимемо. А чому ви плачете, щось сталося?
Я хотіла послати його куди подалі і закрити вікно, щоб асфальт менше пах, але сама не знаю чому, у двох словах переповіла йому свою біду.

Він відповів:
— Та ну перестаньте, що це за біда, головне, щоб усі були здорові… Ви так смачно їсте рогалик, почастуйте?

Я розсердилася на себе за те, що поділилася своєю бідою з дорожнім робітником і на його нахабність, але машинально простягнула рогалик.
Чоловік:
— А можна ще один, для напарника, нас же двоє…
Я була шокована такою нахабністю, але вручила і другий рогалик. Від’їхала і спокійно продовжила плакати, нікому вже не заважаючи.
Хвилин через десять знову постукав робітник.

Я відкриваю і зло питаю:
— Ви за рогаликами!?

Чоловік:
— Ні, у вас є чим записати? Пишіть.

Він зі свого блокнотика продиктував телефон і додав: це домашній номер, зателефонуйте туди після дев’ятої вечора і скажіть, що ви від Гени. Я його попереджу. Він генерал міліції і напевно вас врятує…

Чоловік попрощався і зник у сірому асфальтовому диму, а я залишилася в сутінках, не знаючи, що й думати.
Увечері все ж зателефонувала (а що мені втрачати..?)

А вже за два дні, вранці в МРЕВ мою машинку урочисто поставили на облік і видали нові номери! (даішники аж із вікон своїх повискакували, щоб догодити мені…)

Я тиждень шукала дорожнього робітника Гену, щоб подякувати і все-таки язик довів до Києва, я знайшла його на сусідній вулиці. Довго дякувала, вручила дорогі цукерки, шампанське, каву, ще щось не пам’ятаю і поцікавилася, звідки він знає генерала, та ще й так близько, що генерал передавав привіти йому і дружині…

І Гена розповів, що ще півроку тому був дуже небідним чоловіком, займався торгівлею медтехнікою, але криза знищила його бізнес, тепер працює на трьох місцях — доба через три, і навіть його дружина-домогосподарка, яка жодного дня в житті не працювала, пішла до їдальні мити посуд.

І все для того, щоб «не випасти з обойми», адже вони жили у величезній двісті метровій квартирі елітного будинку і, зціпивши зуби, рвали жили. Продали з дому все, крім шкільних підручників, але ні за що не хотіли продавати квартиру, хоча тільки на комунальні платежі та охорону, на місяць виходило 24,000 гривень.

Перед сусідами-мільйонерами тримали фасон, а самі жили на півтори тисячі гривень на місяць на трьох (добре хоч дочка в звичайну школу ходила).
З тих пір ми з Геном здружилися сім’ями. Новий рік завжди зустрічаємо разом. Не пройшло і два роки, як Гендос піднявся вище, ніж був до кризи.

А сьогодні стою на світлофорі, хтось стукає мені в дах, дивлюся Гена на джипі:
— Олено, хочеш дозиметр подарую?
— Давай.
— На, клацай з задоволенням, і ні в чому собі не відмовляй…

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

шість + 12 =

Також цікаво:

FR9 хвилин ago

Le silence a un goût

La Nationale 7, ce jour-là, ressemblait à un ruban d’asphalte fondu sous le soleil de juillet. J’étais garé à l’ombre...

ES38 хвилин ago

Ángel y los tres asientos

Miren, yo sé lo que van a pensar de mí. El chico del autobús, el que no quiso ceder el...

ES53 хвилини ago

La hija que nunca supe que tenía me confrontó en público

Nunca me gustó cómo olía esa casa de Kendall a jazmín falso y a esperanza desgastada. Carla seguía poniendo velas...

З життя1 годину ago

“Your pension will be enough,” my daughter-in-law said. That same day, I refused to babysit the grandchildren.

Chloe licked the white cream off the teaspoon. ‘Gillian, you’re a pensioner now. There’s nothing for you to spend money...

EN1 годину ago

The Violin That Knew Before She Did

I was about to call for a break. Three hours of auditions, the same parade of flawless technique and four-thousand-dollar...

NO2 години ago

De sa jeg var gjest i mitt eget hjem

Regnet slo mot vinduene i stua da jeg skjønte at Line kom til å ødelegge enda en middag. Klokka var...

UA2 години ago

Мама сказала одне слово — і я перестала боятися

Коли у двері нашого будинку в Брюховичах подзвонили, я саме стояла по лікті в гарячій воді. На лівому стегні висіла...

NL2 години ago

Mijn dochter had een blauw oog en stond in de keuken te schrobben terwijl haar man en schoonmoeder aan tafel zaten — ik hoefde maar één telefoonnummer te draaien

Het eerste wat ik hoorde toen ik de hal van de villa in Aerdenhout binnenstapte, was mijn zes maanden oude...