Вихор пристрастей: Життя без вікових обмежень

Вік не вирок: Життя у вихорі пристрастей

Ганна готувалася до свого шістдесятиріччя. Ця цифра лунала, як вирок, і вимовляти її вголос було нестерпно. Коліс шістдесят вважалися межою старості, початком занепаду, і навіть за сучасними, м’якшими мірками — це перехід у категорію «літніх». Від самої думки про це серце стискалося.

Востаннє вона так гостро переживала через вік, коли їй виповнилося тридцять. Тоді здавалося, що молодість пішла безповоротно, залишивши лише тінь колишньої свободи. Але тепер, дивлячись на своїх дорослих дітей, Ганна лише гірко посміхалася цим спогадам.

Вона зупинилася перед дзеркалом у спальні, уважно вдивляючись у своє відбиття:
— Та ще й нічого собі, — тихо промовила вона, повертаючись то одним, то другим боком. — Виглядаю на сорок, почуваю себе так само. Нічого не болить, все гнеться, тьху-тьху-тьху.
Вона підморгнула своєму віддзеркаленню, ніби кидаючи виклик часу, і пішла виконувати доручення чоловіка.

Святкувати вирішили з розмахом: на узбережжі Туреччини, серед друзів і рідні. Ганна спочатку заперечувала — мовляв, дата не для веселощів, а для роздумів про вічне. До того ж дорого, далеко, клопітно. Але її голос потонув у хорі родинного ентузіазму. Чоловік, Борис, якого всі кликали Борьком, запевнив, що все організує: від перельоту до слайд-шоу під хіти українських виконавців. Монтаж доручив молодшому синові, а ось фотографії — звичайно ж, Ганні.

Вона сіла на м’який килим у вітальні, з важким зітханням відкривши старий комод. Фотографій було небагато — сліди двох еміграцій та безкінечних переїздів. Дитячі знімки майже не збереглися: коли у двадцять з невеликим вона залишала рідний Львів, сентиментальності не було місця. Щось вдалося відновити через батьків, але й у них було небагато. Перший шлюб, розлучення — звідти вона забрала лише кілька карток: свої, дітей, друзів. Решта залишилася в минулому, яке так і не настало.

Борис, на відміну від першого чоловіка, аматора-фотографа, рідко брав камеру в руки. Та за роки спільного життя знімків усе ж накопичилося. Потім життя закрутило: телефони ламалися, жорсткі диски застарівали, папки з файлами губилися під дивними назвами. Альбоми, які можна було гортати, торкатися, згадувати, пішли в небуття.

Перебираючи знімки, Ганна натрапила на фото з випускного — у тій самій сукні, що подарували бабуся з дідусем зі Львова. Ось ще одне — з практики в лікарні після третього курсу. А ось — бар-міцва старшого сина, його напружена посмішка та її власна гордість. І раптом — знімок, що прилип до іншого. Вона обережно відділила його. Серце завмерло. Оксана. Поруч — Ганна у смарагдовій сукні на святкуванні Ашура.

Вони не бачилися майже тридцять років.

Оксана врилася до їхньої групи інтернів ближче до осені, перевівшись із кардіології на терапію. Крихітна, з короткою стрижкою та величезними очима, вона здавалася дівчинкою, доки не починала говорити. Тоді всі розуміли: перед ними не просто розумниця, а справжній талант. Емігрантка з Тбілісі, приїхала з матір’ю та чоловіком — той був її науковим керівником і старшим на добрий десяток років. Іспити здала з першого разу, та ще й так, що їй пропонували будь-яку спеціалізацію. Обрала кардіологію — престижно, поруч із чоловіком. Та через півроку нічних чергувань не витримала й перейшла на терапію.

З Ганною вони зблизилися миттєво. А коли мати Оксани почала няньчити сина Ганни, вони взагалі стали як сестри. Навчання добігало кінця, і подруги все частіше говорили про майбутнє.
— Може, мені в ендокринологію? — розмірковувала Ганна.
— Навіщо? — відмахувалася Оксана. — Ще три роки гризти науку, а потім чекати пацієнтів. А терапевт — це відразу в бій, усі дороги через тебе!
У підсумку Ганна залишилася на терапії, а Оксана пішла в ендокринологію. І виїхала до Стамбула.

У Оксани була ідеальна родина: мати, чоловік, молодша сестра — всі її обожнювали. Лише одного вона не могла ді— Тільки дитини. Роки спроб, сльози, клініки. І раптом — диво.