Вибір: дача чи сім’я?

**Дача замість родини**

Сьогоднішній день почався як свято, але став для мене точкою неповернення. Ми з Анатолієм прийшли на ювілей до його матері — Ніни Антонівни. Вона сяяла від щастя, оточена квітами, вітаннями та увагою. Увесь банкет був ідеально продуманий до дрібниць — лише заради її зоряної хвилини.

— А тепер слово має син Анатолій! — радісно оголосив ведучий.

Я, як і всі гості, подивилася на сцену. Чоловік узяв мікрофон, посміхнувся.

— Мамо, дякую тобі за все. І на твій ювілей я приготував подарунок, — промовив він із загадковою усмішкою.

Те, що сталося далі, приголомшило мене. Анатолій вручив матері… документи на дачу. Не листівку, не скромний внесок, а справжню дачу — з будиночком, ділянкою, парканом, городом, місцем для відпочинку. Усі аплодували, свекруха ридала від радості. Лише я сиділа за столом, бліда, як стіна, вчепившись у підлокітники.

Як ти міг, Толіку?..

Ще вранці, готуючись на цей нещасний ювілей, я дізналася, що з рахунку, куди ми разом два роки відкладали на нову квартиру, зникли всі гроші. Усі. Він ухилявся від розмов, мовчав. А тепер усе зрозуміло. Він витратив їх на «подарунок» матері. Без моєї згоди. Без обговорення. Просто віддав.

Це були не його гроші. Це були наші мрії. Наша донька Оленка скоро йшла до школи, і я хотіла, щоб у неї була своя кімната, своє дитинство. Заради цього я працювала по ночах, брала додаткові зміни, відкладала премії, відпускні… А тепер усе це стало свекрухиною мрією — дачею з грідками.

Свято було її, а сором — мій

Анатолій став сином року. «Оце синок!» — шепотіли гості. «Який турботливий! Не те, що сучасні…» — хлипали тітоньки. А я дивилася, як він стоїть із гордо піднятою головою, і розуміла — у цьому домі мені вже немає місця. Не після такого.

Коли я встала і вийшла, ніхто не помітив. Або вдавали, що не помітили.

Йшла додому пішки, крізь вечірню спеку, не відчуваючи ніг. У квартирі було пусто. Дочка ночувала у моєї мами — слава Богу. Плакати при ній я б не змогла. А тепер — могла.

Дістала з холодильника пляшку шампанського, увімкнула світло і вперше за довгий час ридала насправді. Без утримання. Без гордості. Не через образи — через спустошення.

Розмова була короткою

— Що ти собі дозволяєш?! — закипів Анатолій, увійшовши.

— Дозволяю? Це ти дозволив, — спокійно відповіла я. — Витратив наші гроші без мого слова. Влаштував шоу. Купив матері дачу замість квартири для родини. Ти все вирішив сам — то тепер і живи сам.

— Марино, не перебільшуй. Ми ще назбираємо. Це ж мама! Ми всі туди їздитимемо, з Оленкою на шашлики…

— То їзди. Але вже без нас. Я подаю на розлучення. І в суд. Половина тих грошей — мої. І я їх поверну.

Він пішов. Речей не забирав. Просто гупнув дверима. За годину подзвонила свекруха:

— Ти що собі уявила?! Кому ти потрібна з дитиною та однокімнаткою?! Думаєш, черга вишикується?

Я витерла сльози, усміхнулася:

— А ви подумайте, кому тепер потрібний ваш синок. Мамина дитина, без грошей, без волі, без хребта. А ми з донькою виберемося. І однокімнатка — лише початок. Ми всього досягнемо самі. Без дач. І без вас.

Справедливість перемогла

Розлучення оформили швидко. Суд зобов’язав Анатолія повернути мені половину коштів — на щастя, дата зняття та сума були зафіксовані. На квартиру він не претендував — надто гучним був скандал, та й солІ найгарніше те, що тепер я прокидаюся з відчуттям спокою, знаючи, що Оленка росте в домі, де її люблять без умов і не підмінюють сім’ю дачами.