«Хочеш, щоб вони жили з тобою? Це ж ти так його виховала!» — кричав мій колишній чоловік у слухавку.

«Нехай живуть у тебе! Ти ж його таким виховала!» — гримів у трубку мій колишній чоловік, Богдан. Його голос тремтів від злости, а я стояла, притиснувши слухавку до вуха, і відчувала, як щось холодне стискає мені груди. Мова йшла про нашого сина, Дмитра, та його дівчину, які вирішили пожити разом. Але ця розмова з Богданом змусила мене задуматися не лише про Дмитра, а й про те, як наші спільні помилки минулого вплинули на всю родину.

Ми з Богданом розлучилися десять років тому. Дмитрові тоді було п’ятнадцять, і розлучення далося йому важко. То він звинувачував мене, то батька, то просто замикався у собі. Я старалася бути для нього і матір’ю, і подругою: допомагала з уроками, слухала його оповідання про друзів, возила на футбольні тренування. Богдан же після розлучення віддалиЯ більше не хотіла повторювати помилки минулого, тому пообіцяла собі мовчати і дати їм самотужки знайти свій шлях.