«Ти годував мене обіцянками, а він — вечерею»: як втратити все

Ось адаптований текст історії:

Левко метався по крихітній кухні, немов вовк у пастці. Він тер долоні, переставляв блюдця, перебирав цукерничку, шукав опору в побуті, який сам знав напам’ять. У голові крутилася одна думка. Треба сказати. Треба покласти крапку. Годі. Він не може більше.

Марічка, звісно, буде плакати. Благатиме залишитися. Розповідатиме, як втомилася, як старається. Обіцятиме, що ще не пізно. Але він то знає: кінець. Їх більше нема. Є двоє сусідів, яких з’єднує лише кредит і холодильник. Без кохання, без поваги, навіть без сварки. Пустота.

Він почув, як ключ обертається у замку. Зібрався, як перед стрибком у прірву.

Марічка зайшла у квартиру, сіла на табурет. Першим ділом — зняла черевики. Ті прокляті нові черевики. День був пекельний — робота консультанткою у магазині одягу в ТРЦ перетворювала її на багаторуку машину: подавай, приноси, приміряй, допоможи. Весна пробуджувала в людях жагу до змін: хто шукав кохання, хто — нову сукню.

— Привіт. Втомилася? — обережно запитав Левко.

— Як пес. Не сіла жодної хвилини, — видихнула вона, не піднімаючи голови.

— Зрозуміло. Вечеря буде?

Марічка кивнула і пішла на кухню. За двадцять хвилин плита вже булькітала, сковорідки сичали, кухня наповнилася запахами, в яких Левко все ще намагався знайти сенс життя.

Він стояв біля дверей, збирався з духом. Глибоко вдихнув.

— Марічко… — почав він, — нам треба поговорити.

Дружина обернулася до нього, продовжуючи чистити моркву. Без здивування, без тривоги.

— Давай розійдемося, — випалив він. — Я не можу більше. Ми чужі. Ти вбила в мені натхнення. Я артист, а ти — побут. Ти вимагаєш гроші, не даєш розвиватися, підрізаєш крила. Я так більше не хочу.

Це був імпровіз, але звучало, на його думку, дуже артистично. Наче на пробах.

Марічка продовжувала механічно скребти моркву, потім різко кинула її в мийку, зняла фартух, вимкнула плиту і повернулася.

— Та давай! — спокійно сказала вона. — Хай йому гріх, цей побут.

Він остолбенів. Це не входило в сценарій. Де сльози? Де істерика?

Поки він перетравлював її реакцію, Марічка налила собі кави, дістала сир і печиво, сіла за стіл.

— Марі… ти в шоці. Це зрозуміло. Але ж ти теж все відчувала, так? І готуєш без душі. Все на автоматі…

— Ага. Без душі, — повторила вона і ковтнула кави.

Розклад сипався. Він губив сцени й репліки.

— Нам треба вирішити, що з квартирою, — незграбно почав він. — І з іншим…

— А я думала, ти настільки задохнувся у цьому побуті, що кинВін стояв на порозі, дивлячись на їхній сміх, і раптом усвідомив, що втратив не лише дружину, а й самого себе.