Бунтівні мами

**Непокірні матері**

Коли Богдан і Соломія одружилися, обидві родини раділи.

Ганна, мати Богдана, навіть прослезилася біля палацу урочистостей. А Марія, мати Соломії, обіймала зятя так, ніби виростила його з малечку.

Ні в Ганни, ні в Марії не було чоловіків. Обидві виховували дітей самотужки. Обидві багато пережили.

Хоч і мали зовсім різні характери — одна сувора, рішуча, друга ж м’якша — завжди поважали одна одну. Не на чужих нервах щастя дітям будували.

Перші місяці молодята жили на орендованій квартирі. Крихітна однушка, за стіною — сусід із сигаретою, двір гуде. Але ж були самі собі господарі.

Десь через півроку в Соломії з’явилася думка. Богданові вона здалася геніальною і цілком слушною.

А через два тижні відбулася та сама розмова. З матерями…

***

— Мамо, тільки не сприймай у ворожий спосіб. Ми тут із Соломією подумали…

Ганна мовчки дивилася на сина. Чекала, що він скаже. Звикла до його божевільних ідей.

— Ну… у тебе двокімнатна, у Марії — трикімнатна. А ми з Соломією місяць за місяцем платимо за оренду. І дорого, і незручно. Хочемо переїхати в трикімнатну.

— Продовжуй.

— Ви з Марією… ну, могли б разом пожити. Вона б переїхала до тебе, а ми — до неї. Там простірніше.

Він говорив, ніби пояснював правила гри. Спокійно. Без тіні вагань.

— Надовго? — уточнила Ганна.

— Ну… поки не купимо своє. Може, на п’ять років. Або десять.

Ганна не закричала. Не змінилася в обличчі. Лише сказала:

— Я подумаю.

І вийшла на балкон. Стояла довго, дивилася на пустий двір і відчувала, як у грудях підіймається повільний, важкий холод.

***

Наступного дня Марія почула те саме від доньки.

— Мам, ти ж із Ганною в гарних стосунках. Ну, не найближчих, але ж нормально спілкуєтеся. То чому б вам не пожити разом? А ми переїдемо сюди…

Марія перебила.

— Ти пропонуєш здати моє життя в оренду?

Соломія здивувалася.

— Та ні! Просто… у вас уже все позаду. А ми ще на старті…

— Позаду? То я вже сміття для тебе?

— Ти не зрозуміла…

— Ні, усе зрозуміла. Дякую, доню.

***

Через тиждень вони зібралися разом.

Ганна прийшла першою. Марія — другою. Сіли навпроти молодих.

Ті виглядали серйозно. Майже урочисто.

— Мами, ми не хочемо конфлікту. Просимо зрозуміти і піти назустріч. Нам важко. Грошей нема. Дитину плануємо. У кожної з вас своє житло. А ми мусимо орендувати, викидати купу грошей. Де логіка? Вам що, так важко пожити разом?

Ганна відповіла першою.

— Важко. Особливо коли доведеться жити з думкою, що для власного сина ти стала… перешкодою.

Марія продовжила:

— Діти, спробуйте і нас зрозуміти. У кожної з нас — своє життя. Своя тиша. Свій ритм. Свій дім. Ми нікому нічого не винні і не мусимо під когось підлаштовуватися.

— Але ж ви обидві самі. Разом буде веселіше. Що вам заважає? — наполягала Соломія.

— Самошанування, — відповіла Ганна, — і право на власний простір.

— Виходить, вам байдуже, як ми живемо? — у голосі Богдана прозвучало образа.

— Не байдуже, — відповіла Марія, — але є різниця між «допомогти» і «наступити собі на горло». Ви пропонуєте друге.

Молоді переглянулися. Схоже, такого не очікували.

Передбачали сварку. Сльози. А наприкінці — згоду.

А отримали — спокійне, тверде «ні».

Того вечора Ганна мила посуд — повільно, уважно. Кожну ложку. Ніби шукала спокій у цій простій дії.

А Марія, з тією ж метою, взялася за позапланове прибирання. Чистила, терла. Лише б не думати.

Працюючи, відчувала, як злість відступає, а на зміну приходить втома.

Ні, вони не були проти дітей. І не бажали їм зла. Але після тієї розмови обидві зрозуміли: вони більше нічого не значать для своїх дітей.

Вони — лише фундамент, по якому можна йти, не дивлячись під ноги.

Дітям байдуже, що вони — живі люди. Зі своїми звичками, самотністю і правом на власний простір.

***

Минув місяць.

Богдан і Соломія більше не піднімали це питання.

Орендували більшу квартиру, взяли кредит.

Скаржилися, звісно. На дорожнечу, на побут, на те, як важко без підтримки.

Але жити разом матерей більше не просили.

Може, почули. А може, отямилися після того, як розповіли про своїх «непокірних матерів» у соцмережах і почитали коментарі. Майже кожен починався зі слів: «Ви що, з глузду з’їхали?»

А Ганна і Марія навіть якось зблизилися. Ходили в театр, ділилися рецептами. Може, й не стали найкращими подругами, але союзницями — точно.

— Уявляєш, — усміхнулася якось Марія, — вони досі думають, що ми просто не зрозуміли їхньої «геніальної» ідеї.

— Нехай думають, — знизила плечима Ганна, — аби не знову почали.

І тільки коли перші сніжинки торкнулися землі, обидві матері, дивлячись у вікно, усміхнулися одній думці — що їхня свобода коштувала того, а діти колись таки зрозуміють цю просту істину.