Затиши в серці: коли любов стає чужою.

Одинокість у шлюбі. Чоловік пішов до іншої. Оповідь

Ми з Тарасом прожили разом 20 років. Було всяке – і радість, і сльози. Але я ніколи не шкодувала жодного дня, проведеного з ним.

Завжди старалася бути гарною дружиною – слухняною, уважною, без зайвих питань.

Адже жінка – вона ж мудра. А то й без чоловіка лишишся, як ті самотні розлучениці, що коло нього крутяться. Двічі його зради пробачила. А одного разу він і взагалі зібрався від нас піти. Та я сказала, що без нього не виживу. Злякався, залишився.

Пити Тарас теж любив – хто ж не любить? Зате працював, трохи грошей додому носив. Нам вистачало. Ну і я на двох роботах крутилась. Отак і жили.

Коли народилася донька, й я сиділа в декреті без заробітку, чоловік став більш нервовий. Варчав на кожен зайвий кусень, закликав до економії. Але потім я вийшла на роботу – і сама вже могла купити і собі, і донечці все необхідне.

Одного разу він прийшов удосвіта, не дуже тверезий. Я запитала, де був – а він розкричався і замахнувся. Я змовчала. Адже дружина повинна розуміти: чоловік – він іноді мусить відпочити від родини.

А згодом замах перетворився на удар. Я ходила в темних окулярах, приховуючи синці, але всім казала, що вдарилась об шафу.

Потім це повторилось. І ще раз. І почало траплятися постійно. Лікарі, які лікували мені зламаний ніс і ребра, радили писати заяву в поліцію. Але я не могла. Адже Тарас – мій рідний, коханий.

Та й якби я так зробила, він би образився й пішов.

А у нас дитина, якій потрібен батько.

Хоча, правду кажучи, на доньку він майже не звертав уваги. Хотів сина. Але друга дитина не виходила, хоч я й старалась.

Коли Настуні (так звати доньку) виповнилося п’ятнадцять, вона почала благати мене розлучитися. Так, знаю – рідкість, адже діти люблять будь-яких батьків. Але Настя його боялася – адже їй теж діставалося. Тарас був для нас авторитетом, ми його слухались, але не завжди вдавалося уникнути покарання.

Минали роки. Мені вже перевалило за сорок. Настя жила окремо зі своїм хлопцем.

Чоловік став тихіший, майже не розмовляв зі мною й не звертав уваги. Я звикла. Любила його мовчки, на інших чоловіків не дивилась. Робила все, щоб йому було добре.

А одного дня він прийшов з роботи раніше – задумливий, неспокійний. Ходив по хаті, ніби хотів щось сказати, але не наважувався.

«Таразе, щось не так?» – спитала я перша.

Він помовчав.

«Усе. Мені набридло. Я йду!»

Земля пішла з-під ніг. Я схопилася за стілець.

«Як – йдеш? Куди? А я? А наша родина?»

«Яка ще родина?!» – ревнув він. – «Ти на себе подивись! Я ціле життя терпів тебе, мучився. Хочу хоча б зараз пожити для себе – з жінкою, яка мене гідна!»

«У тебе є інша?» – сльози зашипіли на щоках.

«А ти як думала? На тебе дивитися без сліз не можна. Виглядаєш, як перестаріла хрестова мати. А я ще чоловік що треба! До мене будь-яка прилипне. А ти мене своєю любов’ю замучила».

Тарас схопив сумку й вибіг із хати.

«Речі завтра за«Речі завтра заберу!» – кинув він на ходу, і двері гупнули за ним, залишивши мене саму з двадцятирічним тягарем спогадів.