Ти знаєш, у мене немає шансів стати матір’ю…

Перший день занять у виші почався з лекції. Оксана довго блукала коридорами, поки не знайшла потрібну аудиторію. Ледь встигла сісти на крайнє місце, як увійшов викладач. Представився й почав розповідати, чим вони займатимуться упродовж року. Казав, що до екзаменаційних білетів увійдуть питання з лекцій, яких немає в підручниках. Радив відвідувати заняття зараз, аніж перед сесією витрачати час на пошуки відповідей у інтернеті.

У цю мить відчинилися двері, й у залу увійшла яскрава, мов жар-птиця, дівчина. У аудиторії захихикали. Викладач одразу повернувся до неї.

— Ви на лекцію? Як вас звати? — суворо спитав.

— Ганна Миколаївна Ковальчук, — жодним словом не зніючись, бойко відповіла дівчина.

— Що ж, зараз пробачаю, Ганно Миколаївно. Наступного разу старайтеся не запізнюватися. Я не пускаю на свої лекції тих, хто спізнився, — він обвів поглядом затихлий зал. — Це стосується всіх! Про що ми говорили, повторювати не буду — спитайте в когось із товаришів. Сідайте.

Дівчина пройшла до першого ряду, намагаючись не гуркотіти підборами. Оксана посунулася, звільняючи їй місце.

— Привіт. Що він розповідав? Лякав? — прошепотіла яскрава студентка.

— Тихо, вижене… — шикнула Оксана.

На перерві вони познайомилися. Ганка виявилася з-під Києва, щодня їздила до столиці на електричці. Не встигла розрахувати час і спізнилася. Оксана приїхала з Чернігова, жила у гуртожитку.

Ганка була веселою, легко ставилася до навчання, не переймалася оцінками. Дивувалася, як Оксана може цілими днями сидіти над книгами.

— Та яка різниця, буде диплом синій чи червоний. Головне — вдало вийти заміж, — казала Ганка.

— Я обіцяла матері добре вчитися. Вона виховувала мене сама. Теж вступила до інституту, закохалася, завагітніла. А хлопець, мій батько, обіцяв одружитися та не одружився. Коли я народилася, мама кинула навчання. Вона боїться, що я можу повторити її долю. Я знаю, як їй було важко. Хочу, щоб мати мною пишалася.

— Так і висохнеш над книжками. А коли жити? — не здавалася Ганка.

— Отримаю диплом — і житиму, — засміялася Оксана.

Попри різне ставлення до навчання, дівчата подружилися. Оксана відвідувала всі лекції, ділилася конспектами з подругою. А Ганка бігала на танці, зустрічалася з хлопцями. Багато хто намагався відкрити Оксані очі на «подругу», казав, що та використовує її.

— І що? Дружба рідко буває безкорисною. Один завжди чимось користується від іншого, — відповідала Оксана.

На четвертому курсі Ганка закохалася й майже кинула навчання. Якби не Оксана, її б виключили. На початку останнього курсу Ганка «залетіла».

— Хотіла зробити аборт потихеньку, та Стас дізнався, так кричав. Виходжу заміж. Ти будеш свідком на весіллі. І не сперечайся, — повідомила вона подрузі.

Перед Новим роком відгуляли шумне весілля, а перед державними іспитами Ганка народила хлопчика. На екзамени приходила з заплутаним від втоми язиком. Викладачі з жалю ставили їй трійки.

А Оксана отримала червоний диплом і збиралася їхати додому, до Чернігова.

— Ти що? З таким дипломом тобі в Києві всі двері відкриті. Що ти в своєму Чернігові робитимеш? А я як без тебе? Я поговорю зі Стасом. У його батька своя фірма, візьме тебе на роботу.

— Мати чекає… — спробувала відмовитися Оксана.

— Нікуди твоя мати не подінеться. Вона тільки радітиме за тебе. Заробиш грошей, наберешся досвіду. Після Києва тебе з руками відірвуть. У Стаса є друг, до речі, неодружений. Пам’ятаєш, ти обіцяла після навчання почати жити? Тож нікуди я тебе не відпущу.

— Не кажи так. Діти швидко ростуть, ще погуляємо. У тебе сім’я, квартира, чоловік. А дитина — це щастя, — заспокоювала Оксана.

Вона залишилася в Києві. Стас справді замовив словечко перед батьком, і той узяв Оксану на роботу. Вона й тут показала себе з найкращого боку. Та ось із особистим життям не склалося.

Подруги часто дзвонилися, але бачилися рідко. Ганка була зайнята дитиною, Оксана працювала. Одного разу Ганка подзвонила й похмурим голосом попросила приїхати. Оксана негайно кинулася до неї.

— Що сталося? — з порога запитала вона, помітивши почервонілі очі подруги.

— Я вагітна, — пригнічено сказала Ганка.

— Фух, а я вже злякалася. Вітаю!

— З чим мене вітаєш? Тільки від підгузників звільнилася, збиралася вийти на роботу, а тут знову…

— Чому не запобігали?

— Як? Почала пити таблетки, Стас знайшов, таке влаштував. Він у батьків один, мріє про велику сім’ю. Купує будинок. А мене не треба питати, чи хочу я народжувати? Ось якби чоловіки хоч раз полікували, тоді б подивилася на них. Каже, що наТож жили вони далі, кожна зі своїм щастям і болями, але завжди знаходили у собі силу пробачити і підтримати одна одну.