Про котів, чоловіків і квіти весни…

**Про кішок, чоловіків і тюльпани…**

«Уяви, на вулиці дощ!» — сказала Оксана, дивлячись у вікно кабінету.

«Так весна, чого дивуєшся?» — відповіла практична Мар’яна.

«Та правда, сьогодні ж перше березня. Ну набридла ця зима. Єдине світле — Новий рік».

«Ще буде сніг, буде й мороз», — вставила свої п’ять копійок найстарша з них — сорокоп’ятирічна Тетяна.

«Сьогодні вранці, поки йшла до машини, впала. Синік на стегні — жах! Досі болить. Хочете, покажу?» — Оксана відвернулася від вікна.

«Не треба!» — хором відповіли жінки.

«А нашу Соломію весна не тішить. Дивіться, як працює — наче робот».

«Оксано, залиш її», — вступлася Тетяна.

«Та годі, годі. Всесвітнє горе. Мене ж трохи не тричі кидали — нічого, жива».

Оксана помітила Тетянин осудливий погляд і відійшла.

«Ну серйозно. Парень пішов. Не помер, не загинув — живий і щасливий, треба за нього радіти», — не вгамовувалася Оксана.

Соломія встала зі столу і вийшла. Минуло стільки часу, а вона не могла забути, не могла змиритися.

Спочатку вона вчилася, не до хлопців було. Думала — ще нагуляється, їх вистачить. Але час ішов, подруги виходили заміж, розлучалися, знову виходили, а у Соломії так і не було серйозних стосунків.

Коли зустріла Олега, думала — ось воно, справжнє кохання, про яке мріяла. Уявити життя без нього не могла. Як же світилася, коли він зробив пропозицію! Подали заяву до ЗАГСу, щоб весілля було перед НовиСоломія подивилася на Олега, який тримав букет, потім на Кокоса, що визирнув із вірогідністю, і зрозуміла — іноді щастя приходить саме, коли його найменш чекаєш.