Гра на удачу

Давно це було, ще за часів, коли Київ був повний весняного тепла, а по вулицях лунали пісні співаків з невеличких естрад. Тоді й сталась історія, про яку й досі розповідають.

Перед невеликою сценою танцювали гості на чолі з ювіляром — шістдесятип’ятирічним начальником Тараса. «Боже, який же мужчина…», — несхоже підспівували жінки солістці місцевого ансамблю.

Ганна з чоловіком, втомлені від гучного весе́лля, вина й ситої вечері, сиділи за розкиданим столом. На іншому кінці двоє колег сперечалися про щось, а третій дрімав, схиливши голову на складений руки.

Ганна присунулася до Тараса й прошепотіла йому в саме вухо:
— Може, підемо додому? Усі нап’яні, ніхто й не помітить. Від галасу голова розболілася. — Для переконання вона притиснула кінчики пальців до скронь.

Тарас кинув погляд із-під лоба на зал.
— Маєш рацію, тут уже нічого робити. Ходім.

Вони непомітно вийшли з ресторану.
— Ох, як же добре! — Ганна вдихнула повними грудьми нічне повітря.
— Таксі? — запитав Тарас.
— Ні, давай пройдемося, подихаємо. — Вона взяла чоловіка під руку, і вони пішли темними вулицями.
— Не втомишся на підборах?
— Тоді понесеш мене на руках. Пам’ятаєш, як двадцять років тому? Я вдягнула нові черевики й натёрла ноги. Ми йшли з кінотеатру пішки, бо машини ще не було, а трамваї вже не ходили. Ти ніс мене додому на руках. — Ганна зітхнула.

Тарас притиснув її руку ліктем, ніби підтверджуючи, що пам’ятає.
— Ох, які ж ми були молоді й закохані… Двадцять років пролетіли, як один день. Здається, ще вчора ми одружилися, я чекала Олену, і ми були такі щасливі…

— Мене чекає підвищення, а це нові можливості й більша зарплатня. Скоро Оленка народить нам онука. А восени відсвяткуємо мій ювілей. Ми здорові. Хіба це не привід для щастя? — запитав Тарас.

Ганна не встигла відповісти — вони підійшли до дому.

Вона перша вмилась, змила макіяж. Вийшла з ванної з ще вологим волоссям, у широкому халаті. Тарас мислено порівняв її з Марічкою, згадавши гладку шкіру коханки, її пружке молоде тіло, вабні очі, густе волосся… «Що ж роблять роки з жінками. Хіба Марічка через двадцять років стане такою ж, як Ганна? Ні, з нею такого не станеться. Вона завжди буде для мене молодою, бо я завжди буду на двадцять років старший. Якби вона зараз була поруч…»

Спогади про молоду й палку коханку так розпалили його, що він зайшов у ванну й став під крижаний душ, щоб охолонути.

Вранці він дістав із шафи випрасувану сорочку з ледь помітним запахом прального порошку, зняв із вішалки краватку. Ганна завжди підбирала їх наперед. Із кухні тягнув аромат свіжозвареного ка́ви.

— Хочу сьогодні поїхати на дачу. Напевно, яблука вже посипалися, зберу, зварю компот, спеку шарлотку, — сказала Ганна, ставлячи перед ним чашку.
— Навіщо? У суботу поїхали б разом на машині. — Тарас відкусив шматочок бутерброда.
— До суботи ще три дні. Яблука зовсім зіпсуються. Та й перевірю, чи все гаразд.
— Ну, як знаєш. — Він допив каву й поставив порожню чашку.
— Я залишуся там на ніч. В темряві їхати не хочу, та й на автобус не встигну. Вечерю залишу в холодильнику.

Тарас завмер, обернувся до неї.
— Ти справді збираєшся залишитися на дачі?
— Так, а чого це тебе дивує? Чи маєш якісь плани на мене? — Ганна сумно посміхнулася.
— Ні… Ти тільки… будь обережна там.

Він вийшов у передпокій, і незабаром двері за ним із тріском зачинилися.

Тарас сів у машину, повернув ключ запалювання. Перш ніж виїхати, набрав номер Марічки.
— Привіт. Не розбудила? Сонечко, хочу тебе порадувати. Ганна сьогодні поїде на дачу й залишиться там на ніч. Тож у нас з тобою ціла ніч. — Він заворкотав у трубку.
— Зрозуміла, любий, — пролунав у відповідь Марічин голос, і було чути, як вона поцілувала трубку.
— Розумниця моя. Чекатиму тебе ввечері. Уже сумуА потім вони сиділи вдвох на кухні, і тільки тикання годинника нагадувало, що час іде далі, але чи прощать образи — так і залишилось незрозумілим.