Connect with us

З життя

Усе буде добре…

Published

on

Автомобіль мчав ночі Києвом. Всередині сиділи двоє — чоловік і жінка. Сторонній спостерігач міг подумати, що це подружжя поспішає додому до дітей.

— Можеш їхати швидше? — нервово промовила жінка.

— Небезпечно. Місто лише здається пустим. Коли ти нарешті йому розкажеш? Доки ми будемо ховатися? Скільки можна тягнути? Скажеш йому — і всім стане легше, — сказав чоловік.

— Легше? Кому? Нам — можливо. А Марічці? Вона любить батька. І він її. Що буде з нею, коли він дізнається? Це жорстоко.

— А обманювати роками — не жорстоко? Думаєш, він не здогадується? Мені набридло ділити тебе з ним. Хочеш, я сам йому скажу?

— Не треба, будь ласка. Я сама. Даю тобі слово. — Вона схопила його руку на кермі і стиснула. — Я теж тебе люблю. Але не тисни на мене. Обіцяю, скоро поговорю з чоловіком.

Чоловік обернувся, зустрів її погляд, нахилився до її губ.

З-за повороту на зустріч вилетів чорний позашляховик.

Крик зник у тріску металу…

***

Мелодія дзвінка прорізала сон. На мить Остап завис між сном і явом, але в наступну секунду розплющив очі.

Катрусся подзвонила о восьмій вечора, сказала, що затримується. У подруги проблеми — не може її кинути. Обіцяла розповісти пізніше. Він не встиг запитати, яка подруга, які проблеми? Міг би, звичайно, обдзвонити її знайомих. Але це було б принизливо — і для нього, і для неї.

Підозри закралися до нього два місяці тому. Занадто часто Катрусся затримувалася, іноді навіть у вихідні кудись зривалася. Занадто багато з’явилося «подруг», які раптом потребували її допомоги.

Він простягнув руку до телефону. Невідомий номер. Серце стиснулося.

— Слухаю, — прохрипів він.

— Капітан Шевченко. Ви чоловік Катерини Олексіївни Ковальчук?

— Так.

— Ваша дружина потрапила в аварію… Вона в четвертій міській лікарні, у важкому стані…

— Вона жива? — голос йому підвів.

— Так, але…

— Тату, це мама? — У дверях стояла дев’ятирічна Марічка, широко розплющивши очі.

Остап проковтнув грудку в горлі.

— Ні… Мама в лікарні. Вона потрапила в аварію.

— Вона померла?

— Ні! Вона жива.

— Тату… — Дівчинка кинулася до нього, обхопила так, що перехопило подих. — Поїдемо до неї. Мені страшно.

Він відірвав її руки, посадив поряд.

— Не пустять. Вранці поїдемо. А зараз — спати. Що мама скаже, якщо ми приїдемо сонні? — Він насильно посміхнувся.

Марічка кивнула і пішла. Він ліг. У вікно вже зазирала зоря. На годиннику — пів на третю.

Треба заспокоїтися. Він притулив руку до грудей — серце билося об долоню.

***

Вранці вони з донькою приїхали до лікарні. Він зайшов до лікаря, залишивши Марічку в коридорі.

— Ви чоловік? — запитав лікар.

— Так. Що з моєю дружиною?

— Операція пройшла успішно. Важка травма голови, переломи… Вона в комі.

— Як вона потрапила в аварію? Вона ж не водій.

Лікар розвів руками.

— Знаю лише, що в авто, де вона була, врізався позашляховик. Обидва водії загинули. Вашій дружині повезло. Стан важкий, але шанси є.

— До неї можна? Я з донькою.

— Вирішуйте самі. Вона виглядає… не найкраще. Але рідні іноді творять дива.

— Хто був із нею в машині? — спитав Остап, коли вони йшли до палати.

— Запитайте в поліції.

Двері відчинилися.

Остап не впізнав Катрусю. Обличчя в синцях, голова в бинтах. На руці — обручка. Її рука.

— Мамо! — Марічка підбігла, торкнулася. — Вона спить?

— Так. Їй зробили операцію. Нам тільки поглянути дозволили.

***

Додому їхали мовчки. Він подзвонив Катрусиній матері.

Ганна Степанівна увійшла, втираючи сльози хусткою.

— Може, я заберу Марічку до себе? Тобі зараз не до неї…

— Поїдеш до бабусі?

Дівчинка кивнула.

— Я ж їй казала… Та хіба вона слухала? — всхлипнула Ганна Степанівна і замовкла, побачивши його погляд.

— Про що ви їй казали?

Вона закрутила головою.

— Кажи. Я все одно дізнаюсь.

— Пробач, Остапе… Я казала, що це до добра не доведе. А вона: «Люблю його, не можу без нього». Як божевільна…

Ноючий біль у грудях. Він і сам помічав зміни, але гнав думки.

— Хто він?

— Олесь Гончаренко. Вони зі школи. Потім він поїхав за кордон, а коли повернувся…

Гончаренко. Остап бачив його один раз. Той чекав Катрусю біля роботи.

Два місяці тому він сам заїхав за нею. На парковці — вона і незнайомець. Погляди, які промовляли більше, ніж слова.

Він підійшов. Катрусся здригнулася, потім посміхнулася.

«Це Олесь. Ми разом вчилися».

Чоловіки виміряли один одного поглядами.

«Вона не до подруг їздила. Вони зустріча— Повезу тебе додому, — сказав Остап, міцніше стискаючи кермо, а в серці вже знайшовши сили простити, бо любов вища за біль.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

два + дев'ятнадцять =

Також цікаво:

ES1 годину ago

Tres años sin memoria y mi pasado me encontró en la playa

El ventilador seguía girando, pero de repente el aire dejó de moverse para mí. —¿Un bebé? —Tiene dos años y...

BG3 години ago

Загубеният син

Двадесет години. Толкова години броях дните, откакто детето ми изчезна от двора на баба си в Пловдив. Двадесет години, значи....

ES4 години ago

**Trece años y una foto borrosa**

Mi nombre es Julián Ramírez. Tengo trece años. Trabajo desde los once en el taller de mi tío Chava, en...

BG4 години ago

Не го написах, за да ме харесат

Нощната смяна в Трето районно в Пловдив е като да чакаш влак, който винаги закъснява. Седнал съм на дежурство, пред...

BG5 години ago

Миражът в снега

Седях в ресторанта на хотела в Боровец, когато тя влезе. Не че я познавах. Просто беше трудно да не я...

PT6 години ago

A metade que ficou na lata

A dona Irací estava debaixo do sol de Salvador, escolhendo tomate na barraca da Dona Zefa, quando o neto puxou...

BG6 години ago

Грамотата от 1978-ма

# Грамотата от 1978-ма Четиридесет и осем години стоях зад този клавирен инструмент. Не искам да кажа пиано — то...

EN6 години ago

She Called the Cops on Me Over Grandpa’s Drill

The day my sister called the police on me, my mother's voice on the phone was a wreck. Not crying...