Чи не проїхав уже автобус? — запитав задиханий чоловік на зупинці.

— Пані, ви не знаєте, автобус уже поїхав? — до зупинки підбіг задиханий чоловік. Саме чоловік, а не чоловік благородний, добре за п’ятдесят, у куртці і спортивних штанях, через плече потерта сумка. Обличчя просте, з вусами, Лариса Андріївна вуса завжди не любила, відвернулася, не відповівши.

— Пані, вам що, важко сказати? Автобус останній пішов, чи ні? Ви ж автобус очікуєте? — чоловік перевів подих і кинув важку сумку на лавку поруч з Ларисою Андріївною.

— Нікого я не чекаю, — роздратовано відповіла вона, потім подумала, що час пізній, хто знає, що це за чоловік, і відповіла м’якше, — якийсь автобус пішов хвилин п’ять тому, не звернула уваги.

— Ну все! — чоловік плюхнувся на лавку так, що Лариса Андріївна злякалася, що лавка от-от розвалиться, і вскочила.

— А ви теж запізнилися? — не вгамовувався чоловік, отже, пристав!

Лариса Андріївна поправила плащ і вирішила йти додому, вже пізно.

Годину тому вона раптом відчула дивну потребу вийти з дому. Стало якось душно й самотньо, таке з нею раніше ніколи не траплялось.

Все життя Лариса Андріївна прожила одна і була дуже щаслива. Подруги вийшли заміж, народили дітей, а їй цього зовсім не хотілося. Як згадає — матір у селі народжувала, як заведена, одного за іншим. Потім трьох віддала в інтернат, а Лариса — старша, втекла в місто. Закінчила училище, вивчилася на бухгалтера і все життя пропрацювала в центральному ресторані міста. Ресторан “Золотий вік”, весела музика, смачна їжа!

Лариса спочатку була просто бухгалтером, а потім головним бухгалтером до самої пенсії. Весілля, ювілеї, нудно їй ніколи не було. Оклад гарний, їжа смачна, квартиру купила, на відпочинок їздила і іншого життя Лариса Андріївна не хотіла.

А рік тому новий власник ресторану заявив, що Лариса Андріївна не знає нових методів роботи і йому багато що не подобається.

І її відправили на пенсію, хоча сама Лариса Андріївна поки навіть і не думала про це.

Спочатку вона кинулася шукати нове місце. Потім зрозуміла, що те, що їй пропонують — їй не подобається, а там, де подобається — потрібні молоді.

Плюнула, ну і гаразд, подушка безпеки у неї є, невелика, але вистачить. І пішла на пенсію без оглядки, в найвільніший час у житті.

Спочатку все було просто чудово, вона жила без планів, не ставила будильника, їздила на екскурсії й навіть ходила в парк на заняття скандинавською ходьбою.

Але раптом їй все це набридло, і сьогодні ввечері вона просто вийшла на вулицю і сіла на лавочку біля автобусної зупинки.

Машини їхали, гуділи, блимали, люди йшли, розмовляли, а вона сиділа і відчувала, ніби її взагалі немає, а є тільки це галасливе місто. І воно живе своїм життям, а її життя не має жодного значення!

І нікому вона не потрібна, абсолютно нікому, жодній людині на цілому білому світі!

І раптом цей чоловік!

— А що, вам теж ніде переночувати, пані? Я якось тут до ранку на лавці ночував, вранці поїхав. Я за містом живу, ось зміну відпрацював — запізнився, тоді-то ночі теплі були, а сьогодні прохолодно! Ну та нічого, у мене є бутерброди з ковбасою, ви це… дамо, сідайте, не бійтеся, не укушу. Ось, тримайте, хліб свіжий, ковбаса аматорська, а я зараз термос дістану і ми чаю гарячого поп’ємо, з цукром, зігріємося.

Чоловік несподівано перейшов на ти і сунув бутерброд у руку Ларисі Андріївні. Вона хотіла відмовитися, але раптом зрозуміла, що страшенно хоче їсти. Вона не вечеряла, а й в обід майже не їла. І вона відкусила шматочок, а смачно ж як! Вона давно не купувала ковбасу — намагалася сидіти на дієті, а тут хліб ароматний, а ковбаска, мммм!

Чоловік весело засміявся,

— Ну як, смачно, а? Тримай, ось я налив чай, дивись гарячий, не обпечись. Як тебе звати?

— Лариса Андріївна, — з забитим ротом відповіла вона, і чоловік радісно кивнув,

— Лариса значить! А я дядько Митя, ой, тобто Дмитро, Дмитро Іванович. Раніше на заводі працював, звільнили, ось тепер в охороні добу — троє. І нічого, нормально, мати правда у мене хворіє, старенька вже, ось на ліки їй і працюю, може ще поживе. А сім’я була, та розлетілася, син виріс, дружина пішла до іншого, в загальному — живу та живу! — він зітхнув, усміхнувся, але очі раптом стали сумними.

— А тобі, Ларисо, далеко до дому? Хочеш, я тобі на таксі дам? Мені то вже дуже далеко, вони за місто вночі не возять, назад клієнтів немає, а подвійний тариф занадто дорого. А тобі вистачить, — дядько Митя дивився на неї і усміхався, і Лариса раптом згадала, що в школі у неї був друг, Колька, вона була вічно голодна, а він приносив до школи бутерброди, і годував її. І так само дивився, як цей чоловік, по-доброму, трохи насмішкувато, вона тепер відчула себе молодою дівчиною, ніби й не було цього життя, не було ресторану “Золотий вік”, і це не її відправили на пенсію.

Лариса доїла бутерброд, запила гарячим, солодким чаєм, і раптом сказала, сама від себе не очікуючи!

— Пішли до мене, дядько Митя, не на лавці ж ночувати? Ось він, мій дім, і їхати нікуди не потрібно. Бери свою сумку і пішли, тільки веди себе скромно, а не то рука в мене важка, не дивись, що не молода!

Чоловік розгубився, здивовано подивився на неї, потім на дім за спиною, потім знову на Ларису Андріївну,

— А чого ти тоді тут сиділа? Чого чекала то?

— Нічого я не чекала, нічого мені більше чекати, ти йдеш, чи ні? — Лариса Андріївна обернулася і попрямувала до дому. Дмитро Іванович заметушився, потім взяв сумку,

— А як же так? Незручно! Але ж я… не думайте, я на підлозі, в куточку, а вранці одразу поїду. Дякую, а то ж і справді холодно, — Дмитро Іванович йшов за Ларисою, здивовано киваючи головою.

Вранці Лариса прокинулася від дивного стуку. Вийшла з кімнати — Дмитро вже встав, він ночував на кухонному дивані, і щось лагодив у туалеті,

— У тебе, Ларисо, бачок тече, ось полагодив, може навіть на сніданок заробив? — він випрямився і посміхнувся, а вона здивувалась. Стоїть перед нею чужий чоловік у майці, волосся сиве наполовину, вологе — видно тільки вмився. А їй радісно і тепло на душі, незрозуміло чому.

— Ну що, йдемо снідати, дядько Митя, і правда заслужив. Яєчню з помідорами будеш? — Лариса усміхнулася, — У мене, між іншим, пральна машина теж погано працює, протікає. І ще …

Так і залишився Дмитро Іванович у Лариси Андріївни до наступної своєї робочої зміни. Зателефонував матері, у тієї все в порядку виявилося, і залишився.

Живуть вони тепер удвох. Дмитро Іванович на роботу ходить, добу через троє. А Лариса чекає чоловіка і готує йому жюльєни і ресторанні страви. Митя цілує їй руки,

— Ларисочко, адже я зрозумів, це ти мене чекала, я ж не просто так запізнився, ось таки доля! Прости, ти була така самотня, я не зміг тебе одну залишити. Все життя прожив, а не знав, що так любити зможу, ну треба ж, як же мені пощастило!

До матінки його вони часто їздять, їй вже під вісімдесят, а вона ще жвава, бойова. Лариса перед нею себе зовсім дівчинкою відчуває.

А за сина то як рада Марія Полікарпівна. Нарешті і в її Митеньки є щастя, є заради кого жити.