Дівчина боялася шлюбних кроків, які нав’язувала мачуха.

Мачуха прекрасно бачила, що Ганна не хотіла виходити заміж за вдівця, і не тому, що у нього була маленька донька, і не тому, що був старший, а тому, що дуже боялася його. Його проникливий погляд пробивав до самого серця, і від страху воно починало частіше битися, немов намагалося відбитися від стріл погляду. Ганна ховала очі в підлогу і довго не хотіла піднімати, а коли піднімала, всі помічали, що очі були повні сліз. І сльози лавиною спускалися по рум’яним від збентеження щокам. Руки тремтіли, і маленькі кулачки хотіли відбитися від мачухи і від запропонованого нею жениха. Язик-зрадник, будь він проклятий, сказав: «Я згодна».

– Отже, домовилися. У такий дім, до такого господаря гріх не піти! Адже він з першої жінки пилинки здував, вона ж була недолугою, слабенькою, все худою була, ходила кашляла. Було, йдуть, він три кроки, вона один. Зупиниться і дихає як паровоз, він її обіймає, заспокоює, не прикрикне, як твій тато, божевільний.

Коли вона вагітною ходила, то її ходячою майже ніхто не бачив. Все лежала, а потім після пологів він усі ночі до дитини сам вставав, а вона геть почала чахнути. Мати його так говорила: – А ти кров з молоком, тебе він в червоний куток посадить. Ти вправна, приучена до всього, і до коси, і до серпа, і прядеш, і тчеш. Гріх тебе віддавати за молодого, у них ще характер вітряний, не встоявшийся, ще дурість не показана, а в цього все відкрито, усе ми знаємо про нього. Як же тобі пощастило!

Самогон я вжену, вечір сядемо, а вдовцю весілля і не треба, не можна покійну танцями гнівити. А придане він велів не збирати, сказав, що дім повна чаша.

Іван одружився вперше по коханню, знаючи, що Марія часто хворіла, була слабенькою, та й мама його казала, що він чоловік видний, сильний, йому жінка потрібна, а не заморока, але не могли переконати його ні люди, ні свій розум, тільки Марію йому подавай і все.

По селу ходили чутки, що його зачарували, адже тільки зачарована людина, не живши віку, вирішила своє життя перетворити в лазарет, страждання, болі. Лікарі казали, що дуже у Марії слабкі легені, будь-яка застуда веде до запалення, до астми, а там хто знає, може і гірше.

Іван думав, що своєю любов’ю віджене смерть від жінки, буде лікувати її, доглядати за нею, і недуга піде. Спочатку і правда після весілля все йшло добре. Щасливі, веселі молодята не могли натішитися своєму щастю.

Потім, коли Марія завагітніла, начебто все нутро у неї вивернули навиворіт, постійна слабкість у всьому тілі, запаморочення, сонливість, зробили її настільки немічною, що вона не могла ні випрати, ні корову подоїти, навіть розчесати своє шикарне довге волосся вона не могла. Лікарі казали, що такий токсикоз, ось народить і окріпне.

Іван доглядав за Марією з любов’ю без докорів. Його мама дорікала його день і ніч у тому, що привів у дім не господарку, а проблему. Іван захищав жінку як канюк своє гніздо і маму попросив до них не приходити.

Народила Марія дівчинку, і Іван сподівався, що сила, радість повернуться в сім’ю. Так, щастя повернулося, але ненадовго. Охолоджена одного разу, Марія так і не змогла окріпнути, а танула на очах. Її забрали в лікарню, але лікар прямо сказав, що її легені розвалюються. Сказав по-простому, по-сільському. Марія знала, що їй залишилося мало, спершу трималася і не показувала виду. З себе видавлювала посмішку, яка більше нагадувала болісну усмішку; губи усміхались, а очі видавали біль і страх за завтрашній день, за доньку.

Начебто погляд прощався і наказував запам’ятати її усміхненою, веселою. Її худоба з виступаючими реберцями на спині, впала груди, висохлі кисті рук, впали худі плечі без слів говорили, що смерть ходить поруч і чекає останнього подиху своєї обраної. Відчуваючи свій відхід, Марія попросила чоловіка вислухати її прохання.

– Не народилася ще та людина, яка порушила б плани Бога. Наша любов втомилася боротися зі смертю, сил більше немає, та й я втомилася від болю, від думок. Я прошу у тебе вибачення, і у дочки також. Сама народжена на горе, і вас прирекла на страждання.

Іван узяв її гарячі руки в свої і почав цілувати. По важкому, переривчастому диханню зрозумів, що вона поспішає сказати щось важливе, він відчував, що жити їй залишилося лічені хвилини. Вона плутано стала говорити про свою любов до них, про переживання за доньку, говорила захлинаючись, а потім перевела дух і повільно сказала:

– Одружися з Ганною, вона буде хорошою дружиною, ти хороший чоловік, батько, вона буде хорошою матір’ю, так як сама натерпілася з мачухою, з зведеними сестрами, з батьком-алкоголіком. Я-то її життя знаю, та й мама вхожа в їх дім, а в неї око орлине, все бачить наперед. Дуже Ганна ласкава, працьовита, терпляча, доньку не образить, тебе вона полюбить. Будь тільки з нею, як зі мною. Відносься до неї так, ніби я в її оболонці з тобою поруч знаходжуся.

Вибач мене за ці слова, але у мене не тільки легені чорні, але і душа почорніла від дум за донькою, а там сам дивись, твоя доля теж Богом записана, як вирішиш, так і буде. Але запам’ятай, доньку не ображай, інакше прокляну з того світу. Останні слова вона вимовила повільно і виразно.

При цьому, що було сил у неї, стиснула руку чоловіка. Іван плакав, і сльози затьмарили образ дружини, він відчував по її диханню, як кохана йде. Ангельське, спокійне личко з посмішкою на вустах дивилося в одну точку. Рука, як і раніше, стискала його руку. Іван почав її цілувати з голови до ніг, при цьому причитаючи, воючи, обіцяв зробити все, як вона звеліла. Ось тому після року смерті дружини прийшов свататися до Ганни.

Мачуху підготувала свекруха Івана, яка також бажала для своєї онучки хорошу маму. Сама вона хворіла і боялася, що жити їй залишилося небагато, і хотіла, щоб онучка і зять влаштували своє життя. Їй, як нікому, було відомо, через що пройшов її улюблений зять, і за його ставлення до її дочки вона була готова цілувати йому ноги і просити у Бога на колінах щастя для Івана.

Як у тумані пройшло сватання. Бачачи як донці важко без уваги мами, та й йому важко без господині, вирішив проханням дружини виконати. Він заздалегідь почав придивлятися до Ганни і помітив, що вона дуже покірна, слухняна, красива і навіть чимось нагадує дружину. Така ж коса, така ж усмішка, така ж хода. Іноді йому хотілося підійти ближче і обійняти міцно, міцно, помовчати хвилину, уявляючи образ дружини.

Сама Ганна не могла пояснити, чому вона погодилася вийти за Івана. Чи то набридло бути прислугою у мачухи, чи то втомилася приводити п’яного батька додому і захищати його від нападок мачухи, або втомилася від насмішок сестер, а може було шкода доньки Івана?

Але як би там не було, погодившись, вона зрозуміла, що їй належить ще одне випробування – це полюбити і закохати в себе Івана.

Після сватання Іван вирішив познайомити ближче доньку з Ганною. Марія рідко виходила на вулицю, весь час знаходилася з донькою. Кожну хвилину, та що там, кожну секунду, вона милувалася Аленкою. Іноді, прокидаючись вночі, чоловік бачив, як дружина, нахилившись над донькою, щось шепотіла, ніби наставляла, радила, як потрібно жити після свого відходу.

Іван не міг без сліз думати про те, що говорила Марія своїй маленькій частинці свого серця. Аленка була домашньою дитиною, до чужих взагалі ніколи не підходила, у неї був тато, мама, бабуся і ще одна сварлива, незадоволена бабка.

Іван привів Ганну у свій дім для того, щоб вона подивилася на доньку, щоб побути разом без надміру радісної мачухи, яка вела себе так, ніби нарешті з двору відводять корову, яка не дає молока. Ганна на самоті з Іваном в основному мовчала, але помітила, що він аж ніяк не похмурий, а навпаки дуже уважний, ввічливий. Він відкрито спитав у майбутньої дружини, що, якщо у неї є коханий хлопець, то він відійде вбік. Про прохання дружини він не сказав і слова.

Будинок Ганну шокував своїм оздобленням. Чудові меблі, зроблені власними руками, багато майстерно вишитих картин у дерев’яних ажурних рамках, покритих лаком. Великі, світлі кімнати. Аленка, побачивши Ганну, поводилася дивно, вона не злякалася, а навпаки почала кокетувати. Аленка винесла свої іграшки і почала просити Ганну з нею пограти. При цьому старалась доторкнутись ручкою до гості. Дивилась дуже цікавими очима і інколи усміхалась.

— А давай, я тобі зачіску зроблю, і будеш ти у мене як принцеса.

Іван спостерігав за їхніми іграми, за їхнім спілкуванням, і душа його заплакала від радості.

Йому було страшно приводити Ганну в дім, оскільки Аленка постійно питала про маму, постійно дивилась у вікно, начебто шукала її на вулиці, а коли хтось заходив у дім, то стрімко зустрічала в надії, що повернулася, нарешті, мама. Іван намагався їй все пояснити, але Аленкі йшов четвертий рік, і її маленькому серцю не потрібно було пояснень, їй потрібна була ніжна, добра мама.

Іван розумів, що при всьому бажанні його увага, його любов, його обійми ніколи не замінять материнських ніжних рук, материнської ласки, материнського душевного тепла.

Він розумів і боявся обманутися у Ганні. Але побачивши, як Аленка скривила ротик, зібралася заплакати від того, що йде Ганна, то спокій охопив Івана. Аленка взяла Ганну за руку і повела в свою кімнату, зняла накривало, ручками, як господиня, почала збивати подушки, від радості залізла на ліжко і почала стрибати до стелі.

Ганна згадала себе, як до них прийшла мачуха, як вона надалі докоряла їй шматком хліба, як ховала і таємно давала цукерки своїм дочкам, як била по руках за погано виконану непосильну роботу, як завжди доношувала за її дочками штопані сукні, як п’яного тата клали на підлогу, а у неї від жалю рвалася душа, і вона вкривала його своєю ковдрою. Згадала, як мачуха сказала, що першому зустрічному як непотрібну худобу виведе з двору, згадала мачушині прокляття і з комом у горлі підійшла до Аленки.

Кріпко, кріпко обняла і прилягла з нею поруч. Заснула донечка міцним, щасливим сном. Іван від радості не знав як себе поводити з Ганною. Пили чай і просто дивилися одне на одного, посміхаючись. Ганну він не відпустив додому. Не відпустив і все! Дружина повинна бути з чоловіком, а не йти туди, де її не чекають…