Дозволь мені піти

Відпусти мене

Іноді Галя зупинялася. Завмирала на місці, а потім різко оберталася і вдивлялася в темряву заплаканими, опухлими очима. Але нічого не бачила. Не бачила, не чула, проте відчувала.

*****

Галина думала про свою кішку усюди: в опустілій квартирі, на вулиці, в переповненій людьми маршрутці, сидячи за комп’ютером в офісі або стоячи в черзі біля кавового апарату.

Не переставала думати і тоді, коли заходила до магазину за продуктами і виходила з нього з важкими пакетами в руках.

Іноді їй навіть здавалося…

…що вона бачить її. Бачить!

Білий пухнастий хвіст Сніжинки миготів перед очима і швидко ховався за кутом будівлі або махав їй привітно, виглядаючи з-за найближчої лави.

О, яке це щастя: бачити. Бачити ту, без якої вона не могла жити. Ту, яка завжди була поруч.

У такі моменти в згаслих очах жінки з’являвся вогник надії.

Маленької, майже примарної, але надії. Вдруг усе, що СТАЛОСЯ, це не насправді?

О, як хотілося в це вірити.

Але це було лише мить.

Мить між минулим і майбутнім. Минулого, якого не повернеш, і майбутнього…

…яке ніколи не настане.

Як не намагалася вона знайти свою улюблену “білявку” в нескінченних сірях буднях, нічого у неї не виходило, і сльози напливали на очі.

Великі, гарячі краплі текли по щоках, забираючи з собою сум, біль і останню надію.

– Галю, ну не можна ж так! – говорили їй подруги. – Відпусти її!

А вона не могла відпустити.

Як можна відпустити того, кого любиш? Як?! Відпустити – це означає, забути? Забути?! Та ви в своєму розумі?

Вона пробувала, старалася, але нічого не виходило. Тому що не могла забути.

Як забути, якщо вона думає про неї щодня?

Єдине, що вона хотіла забути і назавжди викреслити з пам’яті – це…

…той самий день, коли Сніжинки раптом не стало.

Так, її кішка була дуже немолодою і хворіла останнім часом, але вона не думала, що це станеться так скоро. Не була до цього готовою. І чи можна до такого підготуватися?

Ті, хто готуються – вони готові відпустити. А вона не хотіла відпускати. Не могла.

А абсолютно байдуже їй було, що думали про неї подруги, і що говорили за її спиною колеги, покручуючи пальцями біля скроні.

Все пізнається в порівнянні. А їм, друзям і колегам, не з чим було порівнювати.

Можливо, з часом, потім щось зміниться. Але зараз… ще занадто сильною була біль і…

…дуже яскраві й барвисті картини малювала її змучена уява.

Вона прокидалася вранці і бачила, як Сніжинка лежить поруч, біля її ніг: серце одразу починало битися сильніше, швидше, от-от вискочить із грудей. Але коли Галя намагалася дотягнутися до кішки рукою, приходила реальність і усмішка зникала з обличчя.

Від такої реальності можна збожеволіти.

І Галя зійшла б з розуму, якби не уява, яка в поспіху починала малювати інші картини в її голові.

От Сніжинка граційно йде по полиці з книгами, стрибає на підлогу, біжить в сусідню кімнату…

От вона вже лежить на підвіконні, вилизуючи свою білу шерсть і усміхаючись сонечку, яке безцеремонно зазирало у вікно, щоб разом із Галею помилуватися Сніжинкою.

Як же красива вона була: натуральна блондинка. Жодної темної плямки.

Лише невеликі “веснянки” красувалися на її милій мордочці, але вони зовсім не псували цей ідеальний образ. Навпаки, робили цей образ ще більш чарівним.

Зі своєю кішкою Галя прожила довгих 15 років.

Це багато. Дуже багато. Майже ціле життя, тільки в зменшеному масштабі.

За цей час стільки всього сталося в її житті: і хорошого, і поганого.

Іноді їй здавалося, що все…

Немає більше сил піднятися.

І руку простягнути нікому. Але раптом підбігала Сніжинка і допомагала встати. Вона проникала в найглибші закутки душі і щось ворушила там своїм розміреним мурчанням.

Це допомагало.

Галя вставала і жила далі. Тому що було для чого і заради кого. А тепер? Навіщо їй жити тепер?

Вона сиділа на лавці і плакала. Тихо плакала, відвертаючись кожного разу в бік, коли повз проходили люди. Щоб не задавали їй зайвих запитань.

А поруч з нею сиділа Сніжинка. Притискалася до неї всім тілом і муркотіла, намагаючись заспокоїти свою господиню.

Колишню господиню, тому що…

…її, кішки, вже немає в цьому світі.

Але і на райдугу вона дістатися не змогла. Тому Галя її не відпускає. Не може відпустити.

“Відпусти мене” – нявчала вона.

“Я не можу!” – плакала Галина, звертаючись не до когось конкретно, а до того, що її в цей момент оточувало:

дерева, безмовно стоячі, хмари, неспішно пливучі по синьому небу, сонце, що йде за горизонт.

Так і сиділи вони вдвох на лаві до пізньої ночі. Тільки якщо Сніжинка бачила і чула свою господиню, то Галина лише відчувала її присутність. Але навіть це було важливо.

Загорнувшись у вечірню прохолоду, Галя відчувала, що ноги в легких туфлях замерзли, а ось колінам чомусь було тепло. Саме на них зараз сиділа Сніжинка, що опинилася між двох світів.

Між тим світом, куди їй вже ніколи не повернутися, і світом, в який вона не може потрапити.

Ні, Сніжинка не звинувачувала господарку в цьому. Як могла вона її в чомусь звинувачувати?

Як можна звинувачувати людину, яка любила її більше за життя, яка дала їй життя, коли інші люди залишили її, безпомічне кошеня, помирати на вулиці?

Ох, якби можна було прожити ще одне життя, Сніжинка знову була б готова пройти через біль і страждання, щоб Галя її врятувала. Щоб бути знову з нею.

Але чи таке можливо?

Жінка встала і пішла додому. А кішка бежала слідом за нею на певній відстані.

Іноді Галя зупинялася. Завмирала на місці, а потім різко оберталася і вдивлялася в темряву своїми заплаканими і опухлими очима. Але нічого не бачила. Не бачила, не чула, але відчувала.

Вона зайшла в квартиру, попрямувала в спальню і лягла на ліжко, а її улюблена кішка в цей момент влаштовувалася поруч з нею, біля ніг. І Галя знає, що вона поруч… Знає і не хоче відпускати.

Мабуть, це могло б тривати довго. Дуже довго. Але час лікує.

Ні, не зцілює повністю, але стає легше. Це нормально. Так і має бути.

Навіть втрачаючи близьких, рідних, улюблених, треба йти вперед. Така ось доля тих, хто залишився жити.

Пам’ятати…

Пам’ятати і дбайливо зберігати ті самі спогади, просякнуті повністю любов’ю і щастям.

Поступово біль втрати притупилася, Галя вже не думала про кішку кожну хвилину. Навіть кожен день не думала. Згадувала лише зрідка. Зазвичай, коли гуляла вечорами у дворі свого будинку.

А Сніжинка… Вона все менше і менше відчувала “земне тяжіння”.

Ще зовсім трохи, і вона опиниться на райдузі. Звідти вона зможе і далі спостерігати за своєю господинею, радіючи кожному її успіху і сумуючи разом з нею через невдачі.

Вона завжди буде поруч. Просто потрібно відпустити. Ці правила не нами були придумані і не нам їх порушувати. Треба просто вірити і…

…пам’ятати.

Все інше візьмуть у свої руки небеса. Їм видніше, як має бути.

Галя відпустила Сніжинку, і вона пішла, навіть не встигнувши попрощатися. Але ця подія запустила величезний невидимий маховик під назвою “круговий обіг речей у природі”.

Одного разу Галина сиділа на лавці, милуючись першою зіркою на небі, і почула вимогливе мяукання під ногами. Опустивши голову, вона побачила кошеня.

Біле. З блакитними очима-бусинками і рудими плямочками на мордочці.

Вона дивилася і не вірила своїм очам. Ні, звісно, вона розумом розуміла, що це не її Сніжинка.

Але дуже це кошеня було схоже на неї, коли вона ще маленькою була.

Невже таке можливо, щоб одні й ті самі кішки народжувалися заново?

“Чи це просто збіг?” – думала Галина, взявши кошеня на руки, і ще раз здивувавшись, коли зрозуміла, що це дівчинка.

Буває так чи ні, збіг це чи не збіг, ніхто точно не знає. Але чи так це важливо насправді?

Невже, якби у цього білого кошеня не було “веснянки”, Галя не звернула б на нього уваги? Звернула б!

У житті рано чи пізно все повторюється, і той, хто ПАМ’ЯТАЄ, той ніколи не пройде повз…

…те, що передбачено йому долею.

От і Галина не пройшла повз.

Вона забрала кошеня додому і подарила йому таку ж любов, як дарувала колись своїй кішці.

А назвала цю чудову малечу Сніжинкою.

Знову тоді наповнилася Галинина квартира звуками. Звуками радощів і щастя.

А самій Сніжинці було все одно, як її називають: у минулому житті вона була Сніжинкою, в цій – Сніжинкою. Хіба це має значення? Головне, що її мрія здійснилася!

Тепер улюблена господиня знову буде дарувати їй тепло і любов, як колись, а вона знову буде ділитися з нею частинкою себе. Який прекрасний цей світ, і життя теж прекрасне. Головне пам’ятати…