Дозволити людині піти спокійно та гідно

У розпал літа моя свекруха злягла. Це було очікувано, 95 років — поважний вік. Вона пішла з життя. Мати чотирьох дітей, восьми онуків, дев’яти правнуків. Була жінкою з характером, якщо так м’яко висловитися. Поки вона могла ходити, допомоги майже не приймала. Пральну машину ставити не можна, руками поперу, чай не з колонки вода; ремонт на кухні теж не потрібен, газ же прямо в квартиру подають, а буфет їй ще свекруха подарувала; укласти нові встелення в туалеті теж ні, в село взимку до нужника б могли відправити; диван на ліжко поміняти взагалі несила, як же це так — не на полатях же спали; підлогу помити не можна, в собі ще поки й чай не пани; мікрохвильовку теж не потрібна, на пательні котлету розігріти не розломимося і так далі. Все до сварки.

Якимось дивом одній з онучок вдалося оновити ванну кімнату, а моєму чоловіку обманом поміняти два вікна на кухні та в її спальні, ніби-то сказав, що ЖЕК оплатив. Холодильник новий таки придбав, бо попередній вже взагалі не працював, слава Богу.

З «можна» було тільки те, щоб продукти привозити (завжди сварила, що багато), пилососити, у поліклініку возити й комунальні рахунки оплачувати.

Але настав час, і свекруха злягла. До сих пір не розумію, як так сталося. Куди це поділися усі ці рідні родичі та спадкоємці, можливо труднощі характеру все ж таки далися взнаки, але доглядала її я з моїм чоловіком, її сином.

І ось тут-то і починається суть історії.

Три тижні, всього, здавалось би, деякі три тижні ми забезпечували гідний відхід з цього світу моєї свекрухи.

Почнемо з того, що я в минулому медсестра реанімації. Знаємо, вміємо, практикуємо. Краще мене ніхто не зробить. Були придбані: медичне ліжко, протипролежневий матрац, засоби догляду, спеціальне харчування і пішло-поїхало.

Ранковий туалет, вимірювання тиску, укол, годування, протипролежневий догляд, зміна білизни, короткий сон, прання, овочеві соки, денний сон, прасування, годування, укол, зміна підгузка, миття, масаж, короткий сон, клізма, підгузок, годування, вечеря, укол, зміна підгузка, вимірювання тиску, розчесати, підстригти нігті, масаж, змінити нічну сорочку…

Звідкись, з радянських часів, у нас майже в усіх в голові, що помирати треба вдома. Хай всі родичі в’ються поруч, співчувають, доглядають. Не дай Боже сиділку найняти. Що ж, це рідні дочки та невістки гидують кал винести?! Що я вдома померти не можу? Хай страждають поруч, дарма ростили, мабуть? Склянка води свій останній коли мені належить-то буде?

І тут мені хочеться сказати. Кал?! Так це найкраще, що трапляється з лежачою людиною. Помити і підгузок змінити — це найпростіша частина процесу. Коли підгузок повний і на запах зрозуміло, це радість. Бо спробуй добути цей кал у лежачого, той ще квест.

Проблема — це некеровані болі, щоденні, майже даремні клізми, серцева та дихальна недостатність, у квартирних умовах відсутність поджаного кисню. Бо може гроші у тебе є, але забезпечити киснем дуже складно. Для більшості людей читай — неможливо.

Адже переважна більшість людей, які чекають свою склянку води, помирають від поліорганної недостатності, в тому числі дихальної. І повірте, задихатися у повній свідомості, навіть у «рідних стінах», це той ще жах.

Ніхто, ніхто(!!!) не помирає в реанімації й відділеннях паліативного догляду від дихальної недостатності у повній свідомості.

Немає у людини, яка відходить, звірячого жаху в очах, безумних хрипів і судом. Немає у близьких, які поруч, виснажливого безсилля, яке переслідує тебе багато років.

Всіх підгрузжують. Є препарати, прості й зрозумілі як кросівка.

Ти можеш бути хорошою дочкою або сином, забезпечити медичне ліжко, догляд, сиділку, але не можеш піти й купити їх як аспірин, в аптеці.

Вони дуже ефективні в досвідчених руках, дають можливість людині піти спокійно й достойно.

Тепер про близьких, які «дають склянку води».

За всіх не скажу, але можу розповісти, що відчувала я.

У першу добу — мегаактивність. Знайти, купити, доставити медичне ліжко, протипролежневий матрац, доглядові засоби, підгузки тощо. Потім почалася рутина. День бабака. Починаючи з четвертого дня, кожен вечір була тільки тривожна спустошеність. Прийшовши додому, пізно ввечері, хотілося тільки лягти, а треба було готувати курячий бульйон і робити пюре з овочів і фруктів, запускати прання з білизною, вранці прасувати, везти назад. Думки тільки: скільки з’їла, тиск, пульс, стілець, невдала клізма, буряковий сік…

За ці три тижні я повністю запустила свій дім і бізнес.

Сніданок був нудним, на бігу, спілкування з дітьми по Viber, уваги не вимагають і добре. Чоловік став потрібен тільки як постачальник витратних матеріалів для догляду.

Я закинула роботу, не знайшла в собі сил на участь у відеоконференції, а там була презентація нового гендиректора, і вперше в житті підписала найважливішу додаткову угоду до договору франчайзингу, не читаючи. Не підписувала документи, не читаючи, з 1992 року. Ще повна спустошеність, байдужість до життя й відчуття, що тебе випатрали.

У день, коли померла свекруха, я лягла в ліжко ввечері й піднялася тільки через шість днів. Вимкнула телефон. Доводилася до туалету, іноді курила, пила воду, щось жувала з того, що приносили.

Увесь цей час думала тільки про те, що я рафінована ганчірка й як живуть люди, у яких на руках багато років лежачі родичі або ментальні інваліди. Це вводило в ще більшу депресію й нікчемність.

Здавалося б, зробила все, що називається «соціально схвальною поведінкою», усе й навіть більше. Добровільно. Дякую не очікувала. Мій свідомий вибір. Але абсолютно точно зрозуміла, що сама так не хочу йти!

Хочу. Чисту палату, яблучне желе на сніданок, кисень, завзятих усміхнених медсестер, впевненого лікаря, який підгрузить, розумівши, що агонія близько, не відчувати сорому за забруднений підгузок.

Не хочу. Щоб мої дочки кидали навіть на декілька тижнів свої родини, роботу, життя, щоб забезпечити достойний мій догляд самотужки. Не хочу їхніх сліз безсилля та багаторічного потім самоз’їдання, що можна було зробити якось краще.

Я за будинки для людей похилого віку та паліативні відділення. Дуже сподіваюся, що подібна індустрія розвиватиметься в нас, як у багатьох цивілізованих країн, до того моменту, як я зберуся йти з життя.

Поки все не так, на жаль. Видно немає запиту.