Я хочу розлучення, – тихо мовила вона, відводячи погляд від очей чоловіка.

– Я хочу розлучення, – тихо промовила Наталка, відводячи погляд від очей свого чоловіка.

Обличчя Андрія одразу зблідло. У повітрі повисло неме запитання.

– Я віддаю тебе тому, кого ти дійсно любиш, – сказала дівчина, розуміючи, що головною жінкою в його житті завжди була мати. – Я більше не хочу бути на других ролях.

Дівчина відчула, як здавило її горло, а очі зрадницьки почали сльозитися. Біль від багаторічної образи нарешті вирвалася назовні і відчувалася на фізичному рівні в області живота.

– Про що ти говориш? Яка інша жінка? – Андрій здивовано уставився на дружину.

– Ми говорили про це не раз. Від моменту нашого весілля твоя мама буквально висмоктує з нас гроші, енергію і час. А ти дивишся крізь пальці на все, що відбувається, адже «в неї й борщ смачніший, і вареники пухкіші». Я так більше не можу, – Наталка перестала стримуватися.

Сльози котилися по почервонілому обличчю без зупину. Їй було дуже шкода своїх мрій, які вона так чітко уявляла собі раніше. Завидний наречений, перспективна професія, життя в центрі Києва обернулися для неї постійною боротьбою за місце під сонцем.

Тоді, 5 років тому, Наталка невпевнено зайшла до великої квартири. Меблі, посуд, елементи декору – для дівчини, яка більшу частину життя прожила в комуналці, а останні три роки – в гуртожитку, все виглядало дорогим та крихким.

– І як же мені так пощастило зустріти хлопця з власною квартирою? – єхидно посміхнулася дівчина, поклавши руки на плечі Андрія.

– Ти погоди, ось почну всюди розкидати шкарпетки, тоді й зрозумієш, наскільки вражена мною.

Наталка переїхала до нього досить швидко після знайомства. Це був стрімкий роман, який буквально вимагав продовження.

На той час вона навчалася на останньому курсі Київського університету на журналіста, Андрій був старший на 5 років і працював керівником відділу продажів, маючи при цьому солідну зарплату.

Через рік після переїзду пара одружилася.

– Скоро зможемо переробити кімнату для гостей на дитячу, – сказала якось Наталка, обіймаючи чоловіка і натякаючи на те, що готова до поповнення.

Але через місяць поповнення і справді здивувало їх – мама Андрія, Любов Василівна, з двома валізами стояла на порозі квартири. У неї були чудові стосунки із сином, як вона сама вважала.

Виховання – суміш нескінченного почуття провини та обов’язку, дуже допомогли їй виростити самостійного й повністю їй зобов’язаного чоловіка. Вона пишалася тим, що син «вибився в люди», і вважала це повністю своєю заслугою.

Стабільно при отриманні зарплати Андрій розраховувався за борги за квартиру, машину і дитинство. Наталка дивилася на це зі сторони і не втручалася, не бажаючи псувати відносини з чоловіком, лиш кілька разів ненав’язливо піднімала цю тему.

– Куди ж ви вклали гроші з продажу будинку? – дівчина розливала чай і акуратно прихоплювала розмову. Любов Василівна приїхала з селища Затишне, де їй дісталася у спадок невелика хатина з територією, якої вистачало на висадку маленького городика.

Андрій щороку пропонував допомогу з пошуком квартири у місті, але жінка не хотіла переїжджати. І раптом несподівано продала хатину: швидко, але дешево.

– Частково залишила на свою відпустку, частково вклала у свою нову справу.

Любов Василівна, попри труднощі, пережиті в молодості, залишалася досить амбіційною й активною жінкою, водночас владною і зарозумілою.

З такими, як вона, завжди потрібно бути обережнішими, про таких кажуть: «не клади палець в рот – руку відкусить».

Нещодавно в інтернеті жінка відкрила для себе фірму, яка займалася продажем косметики онлайн. Обов’язковою умовою співпраці з цією конторою була щомісячна закупівля продукції на визначену, мушу сказати, чималу суму. Саме в цей «заробіток» Любов Василівна вклала гроші, отримані з продажу хатинки.

– Я вирішила, що не буде проблемою, якщо я житиму тут, – впевнено сказала жінка і занурила в чай ложку меду.

– Ну звісно, ми дуже раді гостям! – Наталка неодмінно вирішила підняти цю тему, аби впевнитися, що це лише тимчасовий захід. – Сподіваюсь, невдовзі зможемо підібрати для вас кращу оселю. Я спитаю у подруги, вона рієлтор, добере квартиру в зручному районі.

– Не треба. Немає потреби в двох квартирах. Зекономимо на мене, нічого страшного, – підсумувала Любов Василівна, умисне виставляючи себе жертвою обставин.

Наталка очікувально глянула на чоловіка. Вона не мала нічого проти його матері, але жити разом на постійній основі – досить складне завдання, яке ніяк не було виправдано. А Андрій лише кивнув головою і мовив: «Як тобі буде зручно».

Він завжди підтримував будь-які починання мами, наскільки б сумнівними вони не були, і вважав, що не має права виражати незгоду з тим, як саме діє Любов Василівна.

А починань у неї було багато: макраме, виготовлення свічок, варіння мила, створення щоденників і альбомів для фотографій.

Жінка намагалася знайти золоту жилу і знайшла її в обличчі Андрія, який сплачував усе обладнання і витратні матеріали, інші необхідні для її «роботи» речі, а також давав гроші на гідне життя.

З того часу, як його призначили на керівну посаду, Любов Василівна не працювала жодного дня офіційно.

Андрієве дитяче переконання, що він винен матері за своє життя і дитинство, буквально пригнічувало його волю і виражалося не лише у непомірній фінансовій допомозі, але й у повній згоді з усім, що говорить і робить мама.

Дивно, як сильно дорослий і самостійний чоловік змінювався під подібним впливом, реагуючи на всі маніпуляції і стаючи не розсудливішим за маленьку дитину.

У результаті гостьова кімната так і не перетворилася на дитячу, і за три роки мало що змінилося. Наталка вже працювала у видавництві, її статті та дослідження публікували у блоках «Сім’я, стосунки».

Висвітлюючи радісні і сумні історії людей, аналізуючи ситуації з точки зору психології, вона тим не менш ніяк не могла розібратися у власній родині.

Її думка нічого не значила, вона залишалася за кадром власного сімейного життя, де давно вже успішно правила Любов Василівна.

Дівчина розуміла причини – єдиний син самотньої матері одружується з жінкою, яка відбиратиме у нього весь час та гроші – це небезпека, яку можна подолати тільки повним переключенням уваги на свою персону.

А у випадку із свекрухою Наталки це перемішалося з почуттям власної переваги і переконанням, що син їй чимось зобов’язаний.

Ці проблеми в голові Любові Василівни могла вирішити тільки вона сама, а вказати на їх наявність міг лише Андрій, але він, здавалося, був абсолютно сліпим у цій ситуації.

Вся побутова хімія у квартирі була замінена на продукцію мережевої косметичної фірми, і Наталка вже не могла дивитися на всі ці баночки та скляночки. «Робота» Любові Василівни не приносила очікуваного доходу, і дівчина розуміла, що це пусті вкладення чоловіка і просто розвага для його матері.

Вона не раз піднімала цю тему, але щоразу чула лише: «Мама знає, що робить» – від Андрія, і «Треба бути терплячішою. Не одразу дерево виростає» – від свекрухи. Тільки дерево не росло вже три роки, а витрати зростали в рази.

Коли Любов Василівна заговорила про те, щоб «і Наталка вже почала вкладатися в сімейну справу», дівчина вперше задумалася, що потрібно вживати якісь радикальні заходи.

Останньою краплею став розмовою, що взагалі не повинен був мати місце.

Напередодні Нового 2023 року пара вперше за довгий час вибралася з дому, щоб провести час наодинці. Втомлені після катка вони сіли у маленькій кав’ярні.

Зачервоніла, але дуже задоволена Наталка була настільки захоплена вечором, що буквально світило коханням, і кожен, хто опинявся на відстані витягнутої руки від неї, почував себе зігрітим.

– Андрію, ти щасливий?

– Звичайно, – чоловік узяв дівчину за руку. – Поруч зі мною ти, як я можу бути нещасним.

– Я хочу дитину, – пошепки сказала Наталка, нахиляючись ближче до нього.

– Прямо зараз? – посміхнувся Андрій, цілуючи руку коханої.

Цього вечора вони вирішили, що настав час подарувати цьому світу їхнє спільне диво. Проте рівно за добу, Любов Василівна влетіла до спальні пари. Дома була тільки Наталка, недавно повернулася з роботи.

– Ви не можете завести дитину зараз!

Здивована поведінкою свекрухи та її заявою дівчина не одразу змогла відповісти.

– Андрій ще не виплатив іпотеку, у нього борг за машину.

– Ви просто боїтеся, що він перестане давати вам гроші на ваші нескінченні забаганки, – оговтавшись, заговорила Наталка. Це був перший раз, коли вона дозволила собі таким чином говорити зі свекрухою.

– Я завжди бажала сину тільки найкращого, хоч і просила трохи допомоги. Він єдиний, на кого я можу розраховувати, адже годувала і одягала його, виростила з нього добру і самостійну людину.

– Він не зобов’язаний вам за це, припиніть це вселяти оточуючим. Ви народили сина з власної ініціативи, а не на послугу йому. Максимум, на що ви можете розраховувати – його допомога з любові до вас, але не з почуття обов’язку.

Любов Василівна, здавалося, дуже добре розуміла, про що говорить їй Наталка, але не бажаючи відмовлятися від зручної життєвої позиції, після недовгого мовчання вигукнула: «Все одно Андрій зрозуміє, що я права».

І Наталка боялася, що це могло бути правдою, вже сильно її чоловік залежав від думки матері.

Жодні перешкоди не могли зупинити дівчину перед прагненням завагітніти від коханого чоловіка, але йому було достатньо перешкоди у вигляді Любові Василівни, це засмучувало. Всередині ще жевріла надія на його здоровий глузд.

Проте після недовгої бесіди пізнім вечором, стало зрозуміло, що Андрій безнадійно загублений сам для себе.

Ще вчора він вважав ідею народження дитини чудовою, а сьогодні керувався такими аргументами, як: «Може бути поки не час, до чого поспішати», «Ми ще не готові, ми не зможемо забезпечити її всім необхідним». Наталка розуміла, що так далі тривати не може.

– Я хочу розлучення, – розмова, що мала поставити все на свої місця. Дівчина свідомо зробила цей крок, оскільки на цей момент її сімейне життя перебувало в повному глухому куті.

Обличчя Андрія одразу зблідло.

– Я віддаю тебе тому, кого ти дійсно любиш. Я більше не хочу бути на других ролях.

Від поглинутої образи на несправедливість стосовно неї більше неможливо було відвернутися. Скільки разів після переїзду свекрухи Наталка намагалася завести цю розмову, але чоловік не чув її, заперечував дійсність.

Достукатися до нього звичайними бесідами не вдавалося. Сльози навернулися на очі самі собою.

– Про що ти говориш? Яка інша жінка? – Андрій здивовано уставився на дружину.

– Так з моменту нашого весілля ти постійно повторював одне: «мама», «мама»… У неї й борщ смачніший, і вареники пухкіші. Усіма нашими фінансами розпоряджається твоя мама. Я так більше не можу…

Андрій не чув подальшу промову Наталки, він у шоці намагався зрозуміти, як допустив таку ситуацію. У який момент усе вийшло з-під контролю? Чи нічого й не було під його контролем? Як тільки дружина замовкла, він опустився на ліжко поруч із нею і подивився в заплакане обличчя.

– Невже справа тільки в тому, що мама живе з нами?

– Як ти не бачиш? Вона просто з’їла тебе без залишку. Ти сам собі не належиш. Якби не моя зарплата, нам би довелося дуже туго. Свекруха заборонила мені народжувати, бо боїться втратити такий щедрий дохід.

Твоя мама хороша жінка, просто вона повинна бачити межі, за які їй не можна переступати, а ти ці межі стираєш своєю повною нерішучістю. Через це страждаєш сам, а ще я і наша майбутня дитина. Ти вже давно розрахувався з боргами, Андрію, живи для себе, а не для своєї матері.

Розмова вийшла дуже неприємною для обох, але Андрій умовив дати йому шанс, пообіцявши, що розбереться у стосунках з мамою і розставить пріоритети на користь їхнього з Наталкою спільного майбутнього.

Перші кроки давалися складно: спочатку відмовити мамі у наданні щомісячних великих сум на її пусту справу, потім розмова про те, що Любов Василівні потрібно жити окремо.

Через місяць Наталка вибирала шпалери в дитячу. Зі свекрухою вона спілкувалася краще, ніж при спільному проживанні, іноді Любов Василівна заходила у гості. Вона важко переживала зміни у синові та у своєму житті, але врешті-решт змирилася, розуміючи, що не надає більше достатнього впливу на Андрія.

Без його коштів вона не змогла продовжити закуповувати продукцію фірми і її буквально викинули звідти. Зате всі ці події змусили Любов Василівну влаштуватися на нормальну роботу і навчили розраховувати на себе.

Ще через рік у пари з’явилась дитина, і тепер уже Любов Василівна із задоволенням допомагала Андрію та Наталці. Вся родина часто проводила час разом, і всі були щасливі.