«Я взяла три котлети — чоловік обурився і сказав, що мені слід худнути»

Я поклала собі на тарілку три котлети — чоловік спалахнув і заявив, що я маю схуднути.

Шість років у шлюбі — і в нас уже троє дітей. Старшому, Данилкові, п’ять, доньці Софійці — три, а найменшому, Ярику, — лише півроку. Мене звуть Оксана, мені тридцять шість. Я завжди мріяла про міцну родину, і наче все є — але останнім часом я почуваюся, ніби гублю себе.

З Андрієм ми познайомилися, коли мені було майже тридцять. Навколо подруги вже давно носили обручки, виховували дітей, обговорювали школи та кредити, а я все не могла знайти свою людину. Робота — дім — робота. Так і жила.

А потім з’явився він — високий, впевнений у собі, колишній спортсмен, тепер — начальник відділу. Я й уявити не могла, що можу йому сподобатися. Але він проявляв увагу, запрошував на зустрічі, цікавився моїми захопленнями. А коли запросив познайомитися з матір’ю — я зрозуміла: все всерйоз.

Його мама — найдобріша жінка. Вона з першого погляду мене прийняла, назвала «сонечком» і підштовхнула Андрія зробити пропозицію. Ми одружилися, і я була щаслива. Через дев’ять місяців народився Данилко, і я пішла у декрет. Потім — Софійка, а незабаром і Ярик. З тих пір я не повернулася на роботу. Весь мій час — дітям і домівці.

Данило ходить на танці та малювання, Софійка вчиться вдома зі мною. Я вважаю себе гарною матір’ю. Але є одне «але» — я поправилася. Дуже. Зараз важу близько 80 кілограмів, а раніше було 49. Колись я встигала двічі на тиждень ходити у спортзал. Тепер у мене троє дітей, і знайти хвилину для себе — майже неможливо.

Пару разів намагалася робити зарядку вдома — не встигнеш почати, як один просить пити, інший хоче в туалет, третій — на руки. Бувають дні, коли я ледве знаходжу сили просто встати з ліжка, не кажучи вже про тренування.

Андрій спочатку жартував: називав мене «пухнастиком», «моя ведмедиця». Здавалося, його це навіть тішило. Але потім перестав. Почав мовчки дивитися на мене, зітхати. А далі — пішли докори.

Минулого тижня ми сіли обідати. Я поклала собі три невеликі котлети — була голодна, зранку нічого не їла. А він вихопив дві котлети з моєї тарілки, шпурнув їх назад на сковорідку і холодно сказав:

— Тобі треба схуднути. Ти себе бачила?

Я оніміла. А потім він додав:

— Якщо я закохаюся в іншу, винна будеш ти. Мені потрібна жінка, поруч з якою хочеться бути. А ти… ну, ти сама подивись.

Ці слова ніби вдарили по обличчю. Я опустила очі, стиснула губи. В голові крутилися думки: «А він має рацію… Напевно, я справді себе запустила. Я негарна. Я втомлена. Я більше не цікава…»

А я ж теж хочу — у салон, на манікюр, на масаж, у кафе хоча б. Але в нас немає ні часу, ні грошей. Все йде на дітей, гуртки, оренду, кредити, одяг для чоловіка — він же начальник, має виглядати солідно. Допомагаємо і його матері — у неї пенсія маленька. А на себе — нічого не залишається.

Іноді я стою у примірочній, міряю щось і плачу. Бо все мені мало. Все сидить погано. Я почуваюся негарною і непотрібною.

Чоловік заробляє непогано, але грошей не вистачає. А в мене немає свого доходу — я не працюю. Я ніби в пастці: немає часу, щоб вийти на роботу, і немає сил, щоб вирватися з цього кола.

Я боюся, що він піде. Я бачу, як він дивиться на інших жінок. Стройних, доглянутих, легких. Я намагаюся. Чесно. Але у мене немає можливості бути «ідеальною». Я тільки й роблю, що варю, прасу, годуЯ закриваю очі і мрію про те, щоб одного дня знову відчути себе не просто матір’ю, а жінкою.