Ірина не очікувала, що син забере її до себе.

Настуся і не підозрювала, що син забере її додому.

Хто б міг подумати, що Настя, колись успішний інженер і шанована мати двох дітей, одного дня прокинеться в будинку для літніх людей.

Все її життя було цікавим і насиченим, і як усі матері, вона постійно була на роздоріжжі між домом і роботою. Багато її колег дивувалися, як вона примудряється так добре поєднувати ці обов’язки. Ніхто й не підозрював, як важко їй це все давалося.

Завжди усміхнена і повна енергії, яка покидала її лише за порогом власного дому. Її чоловік помер, коли діти були ще маленькими, тому їй було ще важче все встигати.

Попри всі зусилля, очевидно, що вона десь не допрацювала у вихованні дітей, особливо доньки.

Завжди була доброю, співчутливою і люблячою матір’ю, але, на жаль, не змогла прищепити цих якостей своїй Оленці.

Час не був до неї прихильним, незважаючи на всі її добрі вчинки в минулому. Жінка ніколи не думала, що колись буде непотрібною власним дітям.

Старша донька Олена не бачила матір вже понад десяток років. Одного разу поїхала на роботу в Німеччину і там залишилася. Рідко контактувала з жінкою, для якої кожний рік ставав випробуванням важкою тугою за донькою.

Мати ставала все старішою, а її очі все більше затмялися. Вона не могла знайти радості в житті, утішаючи себе, що в Оленки вже своя родина й свої проблеми, і не буде вона займатися старою матір’ю.

Її син Максим декілька років тому поїхав на навчання в інше місто і там залишився, створив сім’ю, але завжди знаходив час зателефонувати мамі, хоча приїжджав рідко, бо постійно працював, і вона це прекрасно розуміла.

Настя дивилася у вікно пансіонату і помітила, як її очі блищали у склі, це була відблиск її очей, повних сліз.

За вікном м’яко шуміли дерева, дощ ніжно постукував краплями на раму. По тротуару прогулювалися люди, із різнобарвною парасолями. Все навколо кипіло життям.

Наближалися її іменини, вона на мить заплющила очі, і легка усмішка освітила її вуста. Згадала минулі роки і своїх дітей. Час, коли раділа кожному дню, спостерігала, як вони граються, ростуть і прибігають до неї, сідаючи на коліна.

Колись на святкування в її домі зібралося багато гостей, родичів, друзів, і, звісно ж, її діти. Тепер вона сиділа сама, усміхнена, але зневірена, бідна жінка.

Раптом почулося стукання:

– Прошу! — заледве вимовила Настя.

У кімнату ввалилося кілька старших жінок, очолюваних її сусідкою Ніною.

– З днем народження, люба Настусе, міцного здоров’я! — промовили в унісон до шуму невпинного дощу.

– Не очікувала, — жінка була збентежена.

– Принаймні попередили б, пустунки!

– Яка ж це була б несподіванка, — сказала одна з жінок, простягнула руку і вручила пахучу пачку.

Іменинниця підвелася з крісла і промовила:

– Зайдіть, влаштовуйтеся зручніше, я дуже приємно здивована.

Святкування вдалося, приготували добрий чай, з’їли по шматочку торта, ще довго розмовляли, але згодом розійшлися по своїх кімнатах.

– Мамо, мамо! З днем народження! — лунав десь у далечині голос.

Вона усміхнулася, побачивши у сні свого сина. Але це був вже не той хлопець, якого вона пам’ятала, а вже дорослий, статечний чоловік.

Мамо, прокинься, — почула вона чіткіший голос. Раптом відкрила очі й стрепенулася, заскочена.

– Мій син? Це не сон, так?

Її подих почастішав, а щоки одразу зволожилися від сліз.

– Це не сон, я тут, мамо. Хотів зробити тобі сюрприз, не міг залишити тебе саму в день народження.

– Не знав, що ти тут, думав, що в тебе все добре. Поїхав додому, і сусіди мені сказали, де ти. Нічого й не уявляв, що сестра влаштувала тобі таке місце і навіть мене не повідомила. Боюся запитати, як ти тут себе почуваєш.

– Добре, сину, — відповіла Настя, наче приховуючи сум.

– Готуйся, у нас мало часу, наш потяг скоро відправляється.

– Потяг? — Настя була збентежена.

– Так, люба, ми повертаємося додому.