Хірург перед сестрами: двом дівчатам по вісім років, але вони не близнючки.

Дівчатка сиділи навпроти хірурга. Їм було по вісім років, і вони були сестрами. Але не близнючками. Високий та лисий хірург нахмурився. Розмова обіцяла бути важкою та серйозною. Він попросив їхніх батьків вийти, щоб дати йому всього п’ять хвилин. Йому хотілося поговорити та пояснити. Але що можна пояснити? Що шанси на позитивний результат близькі до нуля? Розповісти щось про даремність життя? Про те, що всі там будемо? Восьмирічній дитині?

Він намагався підібрати слова, відтягуючи початок розмови.
– А чому це ви обидві лисі? – спитав він у сестричок і несвідомо провів рукою по своїй голові.
– Я збрила волосся на підтримку сестри, – відповіла одна з дівчаток, стиснувши лівою рукою праву руку сестри.
– Ти її дуже любиш? – продовжив хірург.
– Дуже, – відповіла дівчинка.
– Не хвилюйтеся, дядьку лікарю. Я сама захотіла поділитися з нею своєю печінкою. Ніхто мене не вмовляв. Як вона захворіла на рак, так я й вирішила. Зроблю все, аби вона одужала.

Губи хірурга звело судомою.
– Раніше б трохи, – пробурмотів він майже пошепки.
– Що ви сказали, дядьку? – хором запитали сестрички.
– Я кажу, – почав хірург, – а що ви любите найбільше? І вони заговорили навперебій.

Хірург із болем всередині дивився на виснажене обличчя хворої дівчинки, яке розчервоніло від приємних спогадів.
– Ох, раніше б, – повторяв він про себе.

А діти перелічували:
– Як тільки вона одужає, відразу зможе пограти з нашим улюбленцем, котом Федором. Як мені стане легше, ми підемо з сестрою в зоопарк, подивимося на великих какаду та сусликів.
– Любите тварин? – тягнув час хірург.
– Дуже, – хором відповіли сестрички.
– Дома тільки кіт Федір. Ми просили маму, щоб дозволила забрати кошеня, яке живе у під’їзді, але вона не дозволяє. Каже, що сестрі поки не можна.

– Правильно каже, – зітхнув лікар і ухвалив рішення.
– Ви не хвилюйтеся. Зроблю все, що зможу. Але розумієте… – хірург запнувся, – я не чарівник. На жаль.

– Дядьку лікарю, – піднялася хвора дівчинка і підійшла до хірурга.
– Дядьку лікарю, не бійтеся. Я смерті не боюся. У мене є все в житті. І батьки хороші, і сестра, і кіт Федір. Вони мене люблять. А значить, завжди пам’ятатимуть. А кого пам’ятають, той ніколи не помирає. Правда?

Хірург задихнувся, намагаючись проштовхнути слова крізь горло. Відкашлявся і погладив дитину по голові.
– Покличте мені ще раз батьків, – сказав він дівчаткам, котрі виходили.
Розмова була складною. Після підписання всіх необхідних документів він кивнув їм, і вони пішли до дверей з ходою людей, які раптом стали дуже старими.

Мама дівчаток намагалася стримати ридання. Нельзя, щоб діти бачили.
– А знаєте що? – гукнув він їх.
Батьки озирнулися.
– Знаєте що, – повторив хірург, – принесіть їм сьогодні того кошеня, якого вони просили. Котрий живе під сходами.
– Брудний, блохастий. Щоб перед операцією вони захворіли? – заперечила жінка.

Хірург підвівся та підійшов до них. Подивився матері в очі й тихо сказав:
– Ви не розумієте, що це може бути її остання радість? Потрібно пояснювати такі прості речі? Купуйте його. Обробіть від бліх. Я не знаю. Робіть, що хочете, але зробіть це.

Він відвернувся й сів за стіл. Батьки вийшли.

Через кілька днів дівчаток поклали в лікарню й почали готувати до серйозної операції з пересадки частини печінки. Хірург довго стояв перед дверима палати, перш ніж увійти.

Він не вірив у Бога і завжди писав це слово з маленької букви: той, хто бачив стільки страждань і смертей, як він, перестає вірити в щось хороше. А тепер він стояв перед дверима і намагався згадати слова якоїсь молитви, яку мама в дитинстві вчила. Його губи беззвучно ворушилися, але жодного слова на думку не спадало. Він відчинив двері й увійшов.

– Дядьку лікарю! – весело вигукнули дівчатка, і камінь з душі впав.
– Дядьку лікарю, це ви попросили маму? – запитала одна з сестричок.
– Ні, ні, – відповів він.
– Це вона сама. Звісно, сама, – сказав він, сідаючи на краєчок ліжка.
Дівчатка потягнулися до нього і торкнулися його руки.
– Дядьку лікарю, ви дуже добрий, – сказала одна, а друга підтвердила:
– Дякую вам.
Він схлипнув і вискочив із палати. Пронісся коридором, влетів у свій кабінет і почав витирати сльози, які текли по щоках. І тут раптово. Хтось поруч почав аплодувати.

Він із подивом озирнувся. Стояли лікарі відділення і медсестри. Вони мовчки аплодували. Подив на обличчі хірурга говорив сам за себе.
– Безнадійний випадок, колего, – сказав найстарший хірург. – Ніхто, крім вас, не наважився. І я, старий пес, злякався. Не хотів перед пенсією. Не хотів так піти.

– Я вас розумію, – відповів йому хірург.
– А от я себе ні, – заперечив старший хірург, протягнувши вперед руки. Вони не тремтіли.
– Виявите честь, колего, – сказав він лікарю. – Візьміть мене в команду. Не дайте мені так піти й потім шкодувати до самого кінця. Домовилися?
– Домовилися, – усміхнувся хірург. І всі знову аплодували.

Перед наркозом хвора дівчинка покликала хірурга. Той підійшов і нахилився.
– Дякую за котика, – сказала вона і додала, – я назвала його Надія.
– Кішечка? – запитав лікар.
– Ні, котик, – відповіла дівчинка і засміялася ледве чутним сміхом, – у нього такі маленькі лапки.

Операція була дуже довгою і важкою. Я не стану перераховувати всі труднощі, які виникли. Скажу тільки, що маленьке сердечко хворого дитяти запускали двічі.
– Третій раз вона не витримає, – сказав хірург асистентові, найстаршому лікарю.
– Третій раз буде останнім.

І третій раз стався. Маленьке сердечко здригнулося й зупинилося. Усі заметалися і почали виконувати необхідні процедури, а старий хірург відійшов до стіни та присів. Він тримався за своє серце, а його губи шепотіли:
– Ні. Ні за що. Це мій останній бій, і мені вирішувати.

Серце дівчинки раптом запрацювало.
– Шиємо, мамо вашу! – закричав хірург, і всі кинулися до столу й інструментів.

Коли все було закінчено, і дівчаток стали вивозити з операційної, хірург раптом помітив:
– Колего. Колего! – покликав він старшого хірурга, що спирався на стінку. Але той мовчав.

Хірург підійшов і заглянув йому в очі. Потім зняв колпак зі своєї голови.
– Ах ти, Господи, – сказав він. – Як так? – Потім додав: – Героїчно пішов. Віддав усе до кінця.

Коли він вийшов до батьків у коридорі, ті схопилися й кинулися до нього.
– Тихо, тихо, – сказав він, піднявши руки. – Операція пройшла вдало, але це все, що я можу сказати. Сподіватимемося на краще.

Через рік мама дівчаток зателефонувала до лікаря і попросила:
– Лікарю, чи змогли б ви зробити нам таку честь? Дівчатка дуже хочуть, щоб ви з нами поїхали до зоопарку. Ви могли б?

Хірург погодився. Дівчатка йшли вздовж доріжки, тримаючись за його руки. Вони тараторили та посміхалися. Вони розповідали йому про все. І про те, як живуть. І про те, який страшний пустун Надія.

А хірург йшов, слухав їх і усміхався. Раптом у його голові зазвучали давно забуті слова мами, яка навчала його молитви. Літери складалися у слова, слова в рядки. І його губи самі собою шепотіли.

– Що, що? – запитали в один голос сестрички.
– Я кажу, – усміхнувся хірург, – я кажу, що ви обидві дуже сміливі дівчинки. Тримаєтеся одне за одного. І тоді вам нічого не страшно.

Дівчатка притиснулися до нього і обняли, а перед очима в нього стояв найстаріший хірург, який тоді віддав своє життя. Стояв і усміхався.

Ось і вся історія. І я не знаю, про що вона. Про любов сестер? Про рішучість лікаря взяти на себе те, що інші не можуть? Про старого хірурга, якого вирішив піти тихо, але не мішати спасінню дитячих життів? Що тут важливіше? Як вирішити? Як?