Connect with us

З життя

Мучилася мати довго, важко і болісно

Published

on

Вмирала мама довго, важко і некрасиво… Але тільки очі… Чим ближче ставала неминучість, тим чорнішими вони були. В самий переддень… вони були оксамитово-непрозорі, невимовно розумні та всевидющі… Або ж шкіра на обличчі ставала все білішою?

Якось наприкінці літа я привіз її з дачі та залишився на ніч, бо вже було пізно. Серед ночі, дорогою до туалету, вона впала і зламала, як з’ясувалося пізніше, шийку стегна. Для старших людей це майже вирок.

Далі все відбулося досить швидко: швидка — травматологія — операція та десять днів у лікарні.

Коли ми їхали до лікарні, я згадав, як ночував у нашої виховательки з дитячого садка Анни Петрівни, коли ховали тата, який на своєму старенькому мотоциклі влетів під вантажівку на нічній дорозі. Мамі було двадцять вісім, мені три, і вона не хотіла травмувати мене звісткою про смерть, тому на час похорону відвела від дому і сказала, що тато поїхав у відрядження… Заміж вона більше не вийшла, боялася, що новий чоловік не стане мені справжнім батьком.

Коли її виписали з лікарні, мені довелося залишити роботу, щоб доглядати за нею: ми не могли собі дозволити доглядальницю, бо молодшому сину якраз купували квартиру.

Я переїхав до маминих однокімнатних покоїв, де три — шість разів на день змінював на ній підгузки, мив і годував. Вона не скаржилася на жодну дрібницю. Терпіла. Лише дитячо ойкала, якщо я необережно її повертав. Потім шепотіла: «Нічого — нічого, все, синку, добре…»

Я навіть не знав раніше, що такий бридкий і слабкий. Вночі, лежачи на дивані поруч з її ліжком, тихо плакав від відчаю. Ймовірно, було б гарно сказати, що це були сльози жалю до неї. Так, це правда, але лише частково, бо себе жаль було ще більше.

Сподіватися на чиюсь допомогу було марно: обидва сини зайняті на роботі і зі своїми родинами, а дружина… Дружина сказала: «Ну, так це вона тобі — мама, а мені — просто чужа жінка…»

У цей момент я згадав чомусь, як вперше привів свою Таню додому, щоб познайомити її з мамою. Та була дуже привітна весь вечір. Коли ж я, провівши наречену, повернувся і питанням глянув на маму, вона злегка знизала плечима і сказала: «Не знаю, але щось не так… Але тебе, синку, це ні до чого не зобов’язує. Адже одружуєшся на ній ти, а не я».

Все життя її стосунки з моєю дружиною були прекрасними.

Тепер же, як колись, ми з мамою знову залишилися удвох, а вечорами, вже лежачи в ліжках і вимкнувши світло, ще довго розмовляли. Вона розповідала мені про бабусю та дідуся, про те, як німці прийшли в їхнє село, а вона зі старшою сестрою ховалися за парканом і підглядали за чужими ситими людьми, які грали на губних гармошках і постійно сміялися.

Розповідала про батька, якого я майже не пам’ятав. А може, й дійсно не пам’ятав… Тінь якась у пам’яті лишилась. Велика людина з колючими щоками і неприємно пахне тютюном, бере мене на руки, обіймає, обіймає, обіймає, коли приходить з роботи, і постійно каже: «Синку мій, сину, сину!..»

А потім мамі ставало все гірше і гірше, і наші нічні розмови з нею поступово зникали. Я все думав, що це тому, що я її погано, несмачно годую. Тож став замовляти їжу з ресторану, яку привозили гарячою, добре запакованою. Коли я питав у мами, чи смачно, вона байдуже хитала головою і говорила: «Ти у мене за цей час справжнім кухарем став», а до їжі майже не торкалася.

У останню ніч, яку мама провела вдома, вона чомусь згадала, як у нашому місті вперше з’явилися кулькові ручки, а я тоді навчався у третьому класі і лише чув про них. Та ось тато Олени Пономаренко звідкись їй таку ручку привіз. Вона була настільки чудова, ця сама ручка, що я… Одним словом, ввечері я з радістю мамі вдома цю ручку показав. Дізнавшись, як вона у мене з’явилася, мама мене била. Болісно. Ремнем прямо. А потім взяла мене і ручку, і ми (втроє: мама, я і ручка!) пішли до Пономаренків, щоб повернути скарб його законним власникам.

Я ледь пам’ятав цей епізод, а мама почала просити у мене вибачення за те, що била, і намагалася виправдовуватися, кажучи, що дуже боялася, щоб я не став злодієм.

Я гладив свою маму по щоці і чомусь палав від сорому перед нею, хоча злодієм і не став.

Коли вже під ранок їй стало зовсім погано, і її забирала швидка, вона на мить розвиднілася, відірвалася від смертельного забуття, взяла мене за руку і сказала: «Боже, як же ти тут… без мене… залишишся… Молодий зовсім… дурний…»

Мама не дожила півтора місяці до свого вісімдесят дев’ятого дня народження. Наступного дня після її смерті мені виповнилося шістдесят чотири…

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

шість − два =

Також цікаво:

HU48 хвилин ago

Zoltán öröksége Győrben

Kalapácsot még sosem tartottam úgy a kezemben, mint azon a szeptemberi reggelen, amikor Márta bejött a műhelybe, és letette elém...

HE54 хвилини ago

החתלתול שחיכה מתחת למאזדה שלי ברחוב הרצל

קוראים לי אבישי פרץ, גר בבאר שבע, ואני נגר רהיטים בן שלושים ואחת. את הסיפור הזה אני מספר מהצד שלי,...

CZ55 хвилин ago

Vitěz Kotrba

Dvacet let jsem svého zetě nevolala jinak než "ten chlap". Ne z hlouposti a ne ze zloby — prostě jsem...

CZ55 хвилин ago

Manžel bez adresy

Jsem Tomáš Beneš, je mi čtyřiačtyřicet a bydlím v Pardubicích, kousek od Zámečku. Tchyni jsem oslovoval Jitko od prvního večera,...

CZ55 хвилин ago

Jedna židle na zahradě v Kutné Hoře

Jsem Radek, je mi čtyřiačtyřicet a opravuju motorky v malé dílně na kraji Kutné Hory. Tohle vyprávím já – ne...

BG56 хвилин ago

Заемната книга на Костадин

Костадин Ганев отвори тефтера на щанда в дюкяна си за резервни части на улица „Раковски" в Пазарджик и прокара пръст...

IT57 хвилин ago

Il tovagliolo di carta di Marta

Faccio la cassiera al bar-tabaccheria di via Solferino da nove anni, un turno che comincia alle sei e mezzo e...

LT57 хвилин ago

Žentas, kuris nepavogė uošvienės Volvo

Man penkiasdešimt treji, ir aš vis dar prisimenu, kaip anytos akys sustingo ties mano rankomis, kai laikiau raktelius nuo jos...