Не доводьте до біди!

— Та годі, яке це горе…

Зіткнулась у коридорі з Оленою, нашим фінансовим директором, вона похизувалася картонною коробкою.

Я запитую:
— Зарплату з банку привезла?
— Ні, це мені в заторі подарував старий друг (на коробці напис: «Медтехніка»)
— Це на що він натякає?

— Ні на що, просто я його так давно знаю, що і сама можу подарувати йому навіть дезодорант, і він теж щиро зрадіє. Ми познайомились у 98-му. У мене тоді були великі неприємності з машиною. Молода була, дурна і купила на свою голову Тойоту у перекупника, а там номери агрегатів перебиті, розмитнення фіктивне, ще й знайомі міліціонери взяли гроші, обіцяли допомогти, але нічого не зробили. Останньою краплею було те, що даішникам на дорозі витягла з гаманця останні гривні, щоб не евакуювали.

Коротше, машина надзвичайно дорога, а її тепер тільки на запчастини…
Заїхала у свій двір, припаркувалась біля смітників, сиджу, їм рогалики з маком і плачу. Не хочу в такому стані з’являтися вдома…
Стукають в вікно, відкриваю. Чоловік з лопатою в помаранчевому жилеті вибачається і весело каже:

Не могли б ви від’їхати на п’ять метрів? Ми зараз перед сміттєзбиральником майданчик асфальтуватимемо. А чого ви плачете, трапилось що?
Тут я хотіла його послати подалі і закрити вікно, щоб асфальтом не так смерділо, але сама не знаю чому, у двох словах переказала йому свою біду.

Він відповів:
— Та годі, яке це горе, головне, щоб усі були здорові… Ви так апетитно їсте рогалик, не пригостите?

Я розізлилася на себе через те, що поділилася своєю бідою з дорожнім робітником і на його нахабство, але машинально простягнула йому рогалик.
Чоловік:
— А можна ще один, для напарника, нас двоє…
Я була в шоці від такої нахабства, але вручила і другий рогалик. Від’їхала і спокійно продовжила плакати, нікому вже не заважаючи.
Хвилин за десять знову постукав робітник.

Я відкриваю і зло запитую:
— Ви за рогаликами!?

Чоловік:
— Ні, у вас є чим записати? Записуйте.

Він зі свого блокнотика продиктував телефон і додав: Це домашній номер, подзвоніть туди після дев’ятої вечора і скажіть, що ви від Гени. Я його попереджу. Він генерал поліції і напевно вас врятує…

Чоловік попрощався і зник у сірому димі асфальту, а я залишилася в ступорі не знаючи, що й думати.
Увечері все ж зателефонувала (а що мені втрачати..?)

А вже через два дні, вранці в МРЕВ моєму авто урочисто видали новенькі номери! (даішники аж з віконець своїх повискакували, щоб мені догодити…)

Я тиждень шукала дорожнього робітника Гену, щоб подякувати і все-таки знайшла його на сусідній вулиці. Довго дякувала, вручила дорогі цукерки, шампанське, каву, ще щось не пам’ятаю і поцікавилась, звідки він знає генерала, та ще так близько, що аж генерал передавав вітання йому і дружині…

І Гена розповів, що ще півроку назад він був дуже небідним чоловіком, торгував медтехнікою, але криза знищила його бізнес, тепер працює на трьох місцях — доба через три, і навіть його дружина-домогосподарка, яка не працювала жодного дня в своєму житті, пішла в шкільну їдальню мити посуд.

І все заради того, щоб «не випасти з обойми», адже жили вони у величезній двістіметровій квартирі елітного будинку і, зтиснувши зуби, рвали жили. Продали з дому все, окрім шкільних підручників, але ні за що не хотіли продавати квартиру, хоча лише на комунальні платежі і охорону, в місяць йшло 32 000 гривень.

Перед сусідами-мільйонерами тримали фасон, а самі жили на 1 800 гривень в місяць на трьох (добре хоч дочка в звичайну школу ходила).
З тих пір ми з Геном здружилися сім’ями. Новий рік завжди зустрічаємо разом. Не минуло і двох років, як Гендос піднявся вище, ніж був до кризи.

А сьогодні стою на світлофорі, хтось стукає мені в дах, дивлюсь Гена на джипі:
— Олено, хочеш подарую дозиметр?
— Давай.
— На, клацай з задоволенням, і ні в чому собі не відмовляй…