НЕ СТАЛА ДРУЖИНОЮ

Віра вже підходила до кафе, коли почула знайомі голоси:

— Та ну його, цей ювілей, — тихо муркотів Євген над вухом Вірчиної найкращої подруги, — підемо до тебе. Або до мене. Віра все одно не повернеться, — він задоволено хихикнув.

— Звісно, — з сумнівом у голосі відповіла Оля, — підемо до тебе, а коли вона повернеться, куди? У вікно вистрибувати.

— Ну, навіщо ж у вікно, — він впевнено обійняв Олю за талію, — якщо ти погодишся, я Вірі покажу на вихід.

Чекати, що буде далі, Віра не стала. Вона добре знала Олю з її вільними звичаями. Але от Євген… Вони разом вже три роки. Вона чекає офіційної пропозиції весь цей час. Рік з яких вони живуть у новій Євгеновій квартирі. Він купив її на іпотеку, зараз робить ремонт. Витрати великі. Тому всі побутові витрати на Вірі. Вона вважала, що РАЦС — це лише формальність.

Зараз ніби полуда з очей упала. Усе обман, усе неправда. У них ніколи не буде родини. Для цієї ролі він когось іншого обере. А вона просто зручна подруга на час фінансових труднощів.

Півроку тому у Віри померла мама. Ще тоді вона здивувалася Євгеновій черствості. Він не поїхав з нею на похорон, не допоміг з організацією. Сказав діловито і холодно:

— Продай там щось. Знаєш ж бо, у мене іпотека, ремонт. Може родичі в борг дадуть. А коли будинок продамо, розрахуєшся. — Він так і сказав: розрахуєшся, ніби не має до неї жодного відношення.

Її тоді боляче вразило це вираження. Але потім Віра виправдала його. Помилився. Не підбирав слів. Євген взагалі не був балакучим співрозмовником. Ця його заглибленість і мовчазність Вірі подобалися. «Все в собі тримає, — хвалилася вона подругам, — цей не зрадить і не образить. Для зради потрібні здібності, дівчину треба вмовити», — подруги сміялися. Разом з усіма сміялася і Оля. Не знаючи, що робити далі, Віра почала щосили махати таксі, яке проїжджало повз. Машина зупинилася, вона сіла якомога непомітніше, ніби за нею стежать. Вдарила по плечу водія:

— Швидше, швидше.

Віра ще не встигла від’їхати, як яскраве світло телефону зажадало відповіді. Дзвонив Євген:

— Де ти? Я тут один як дурник, про тебе всі питають. Ти повинна була вже приїхати, щось сталося? — Віра вимкнула телефон і викинула його у вікно. А потім розплакалася, як маленька дитина, у якої відібрали улюблену іграшку. Плакала довго, гірко і з причитаннями.

Увесь цей час машина їхала. Віра поступово отямлювалася і раптом згадала, що адресу вона водію не сказала.

— Куди ми їдемо? — обережно запитала вона.

— Додому, — відповів водій. А Віра бачила, що машина мчить по польовій дорозі.

— Куди додому?

— Тобі адресу сказати? — Водій відповів грубо і нахабно, як їй здалось.

— Зупиніть негайно, зупиніть, — закричала Віра.

— Серед поля? — водій сміявся, — що ти тут будеш робити?

— Я зараз у поліцію подзвоню, — Віра сказала перше, що спало на думку. Вона стала отямлюватися, згадала, що телефон викинула і подзвонити тепер не може. Що все розказала чужій людині і що він тепер знає, що нікого в неї немає. Кине зараз десь у лісі, ніхто і не стане шукати.

Віра хотіла вистрибнути на ходу і навіть двері спробувала відкрити, але в темряві і тремтячими руками не могла знайти ручку. Вона опустила руки і знову заплакала, тільки тепер уже тихо і приречено. Нехай буде все як є. Вб’є її зараз маніяк, і не буде більше страждань і зрад. Видно, так їй суджено.

Машина різко загальмувала. Водій мовчки підійшов до дверей.

— Виходь.

— Не піду, — Вірі раптом дуже захотілося жити, і вона вирішила, що просто так не здасться, боротися буде.

— Не дурій, Віро, — спокійно сказав водій, приїхали. Віра підняла голову і вперше глянула на водія.

— Сергій? – Тихо запитала вона.

— А ти думала хто? – Віра дивилася на свого однокласника, ніби вперше його бачила. В голові промайнуло, що він після школи кудись поїхав, ніби кар’єру зробив.

— Ти що таксист? – недовірливо спитала вона.

Сергій засміявся знайомим і рідним сміхом:

— Який таксист?

— А чому ти мене підвіз?

— Ти так махала, я подумав, що кинешся під колеса.

— А я…, — Віра хотіла виправдатись.

— Я все знаю, — Сергій обійняв її за плечі, — дуже корисна поїздка. Ти ніколи не була такою відвертою. — Віра засміялася, на душі стало легко і спокійно. Вона стояла на порозі свого дому.

— А я через тебе приїхав, — він перебирає її маленькі пальчики своєю великою рукою, — Як добре, що ти не вийшла заміж.