Одного разу їй наснився сон: великий сонячний лужок, а посередині різьблене біле крісло, де сидів він.

Одного разу вона побачила сон. Велика сонячна галявина, а посередині різьблене біле крісло, на якому сидів Андрій. Щаслива вона підбігає до нього, щоб обійняти, але раптом настає темрява. Оля кричить до чоловіка, але він не відповідає.

Оля вийшла заміж у дев’ятнадцять років. Її чоловік Андрій був на вісім років старший. Він був вправним, мав власний бізнес, і молода пара одразу почала жити самостійно.

У них все йшло гаразд. Андрій працював і забезпечував родину, а Оля доглядала за домом та виховувала сина. Їхні стосунки розвивалися чудово, і пара кохала одне одного, підтримувала і будувала плани на майбутнє. Та раптом усе розпалося. Андрій помер.

Оля не могла оговтатися від такого шоку. Вона замкнулася, перестала спілкуватися з друзями та рідними. Втратила інтерес до життя. Незважаючи на всі зусилля рідних повернути її до реальності, нічого не допомагало. Навіть маленький син не міг вивести матір зі стану заціпеніння.

Тим часом, почали накопичуватися проблеми, які потрібно було розв’язувати. Кредитори вимагали сплатити кредит за будинок, у якому жила родина. Бізнес Андрія почав руйнуватися: один із його колег намагався все забрати собі. Ситуація була складною, необхідно було діяти негайно, щоб забезпечити безпечне життя собі та синові.

Але ніщо не доходило до Олі. Вона не хотіла чути жодної інформації: ні коли пропонували призначити нового директора компанії, ні коли радили продати дім, ні коли наполягали, що потрібно більше уваги приділяти дитині чи просили підписати будь-які документи.

– Чому це все звалилося на мене, – думала вона. – Чому Андрія немає поруч.

А потім одного разу вона побачила сон. Велика сонячна галявина, а посередині різьблене біле крісло, на якому сидів Андрій. Щаслива вона підбігає до нього, щоб обійняти, але раптом настає темрява. Оля кричить до чоловіка, але він не відповідає. Вона біжить, хапає руками повітря, наштовхується на перешкоди, доки не торкається постаті людини і міцно її обіймає. У цей момент зверху на галявину падає сліпуче світло і ніжний, але вимогливий голос Андрія говорить: «Піклуйся про нашого сина!»

Оля відкриває закриті очі і бачить, що обіймає сина, який дивиться на неї скляними очима, нічого не каже і не виявляє емоцій.

– Сину! – вигукує Оля гарячково і прокидається.

Вона підбігла до ліжечка, хлопчик спав згорнувшись калачиком і спокійно дихав. Оля накрила його ковдрою і вийшла на балкон.

Тільки тепер вона помітила, що настала осінь. Навколо кольорові дерева, синє небо, чисте, як криштальне повітря – все навколо сигналізувало, що життя триває далі. Вона накинула куртку і вийшла надвір. Пес вистрибнув з будки і кинувся назустріч господині, дружньо виляючи хвостом.

– Привіт – погладила Оля вірного пса. – Вибач, я про тебе теж забула.

Жінка підійшла до машини, сіла за кермо і вставила ключ у запалення. Нежива техніка відповіла радісним гуркотом.

Оля поклала руки на кермо і заплакала. Тільки тепер з’явилися сльози звільнення: від пригніченості, внутрішнього розладу, гострої туги і самотності. Плачучи, вона нарешті відчула полегшення. Вона побігла до дому, щоб розбудити сина. Час йти до дитячого садка.

Коли вони їхали, Оля засипала хлопчика питаннями, а він, радіючи, що нарешті мати з ним розмовляє, весело відповідав.

Залишивши сина в безпечних руках, вона не могла піти, ніби щось її стримувало. Вона сіла на лавочку і насолоджувалася, коли її син бігав із друзями. Раптом підійшов хлопчик і вручив їй книжку. Оля автоматично її відкрила і почала читати:

«Казка про талановиту жука»

В одному лісі жив павук-чарівник. Він плетів такі чарівні мережі, що всі мешканці лісу не могли намилуватися, особливо коли вони були прикрашені краплинами роси. Пишні візерунки виблискували на сонці, виблискуючи як коштовності.

Час ішов. Павук старів. Він хотів передати свої вміння комусь, але ніхто з його родини не захотів стати учнем майстра. Йому було дуже сумно, і одного дня він заплакав.

Помітивши його страждання, жук, що жив поруч, пообіцяв допомогти.

– Я знайду тобі учня, – сказав він і побіг у ліс на пошуки. Довго мандрував, пропонував, умовляв інших павуків піти на навчання, але всі відмовлялися.

Потім він повернувся до павука-чарівника і сказав:

– Майстре, візьми мене на учня. Я теж хочу плести візерунки.

– Але як? Ти жук, не павук. Це неможливо.

– Давайте спробуємо, – він дуже хотів порадувати старого.

Почалося навчання. Згодом неймовірний жук навчився плести мережі і робив це не гірше за свого вчителя.

«Яка мудра казка», – подумала Оля.

Вона глянула на небо і щиро промовила: «Дякую».

Сідаючи в автомобіль, вона знала, що прямує до офісу компанії, де працював Андрій. У неї був план – вона мала врятувати бізнес.